Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Треба сказати, що Світайло був не простим характерником, а людиною, яка знала багато таємниць світобудови — Андрій розумів це, як розуміє кожен, поспілкувавшись з такою людиною. Але, як не прикро, Світайло не поспішав розкривати йому своїх секретів. Чи то не був упевнений в учневі, чи то Бог відає ще з якихось причин. Не розкривав і все. А Івана, майже Андрієвого однолітка, як виявилося, багато у що втаємничував.

Та Господь із ними, з тими таємницями — жив без них Ярчук до того, проживе іще стільки ж! Інше викликало образу: надмірно пихатий Прохорук швидко здогадався що до чого й усіляко підкреслював свою обраність і Андрієву темноту, вважав його ледь не служником Світайловим, таким собі хлопчиком на побігеньках — і не більше.

Андрій же і сам не знав, хто він для сліпого характерника; називав начебто учнем, от, навіть довірив, аби відвіз пораненого двоєдушця Вирієм у Вовкоград, але… Ех, хто ж їх збагне, тих чародіїв!

От і помандрували. Звичайно, у такій подорожі один без одного не обійдешся, що у Яві, що у Вирії. Якось терпів, нічого страшного. Казав собі: це чергове випробування, призначене Світайлом, — от виконаю, і одразу змінить до мене ставлення.

…Їхали. Хрускотів під полозами зеленкуватий сніжок, бундючилося химерними хмарами небо, інколи зустрічалися їм дивні створіння, злі чи добродушні, але здебільшого — сумирні і байдужі до двох подорожніх.

На в’їзді у Вовкоград, за Ропушчиним Кільцем, сани довелося залишити. Світайло попередив, що серед калічних двоєдушців краще з’явитися у звірячій личині, а не в людській. Андрій природженим перевертнем не був, однак при потребі вмів перетворитися на звіра — от і перетворився. Разом з Іваном, на той час майже здоровим, вони вирушили до брами.

Ошийники у Вовкограді носили вже тоді. І вже тоді мешканці намагалися ходити на задніх лапах — але повсюдно примус до цього ввели пізніше (як розумів тепер Андрій, саме після того, як Іван став градоуправителем).

Відтоді Ярчуку більше біля Проклят-озера бувати не доводилося. Але про те, що коїлося у Вовкограді, чутки іноді доходили — одна гидкіша за іншу. І це було другою причиною, з якої ту подорож Андрій не любив згадувати. Здавалося йому, що якось вона була пов’язана зі змінами, які почалися у Вовкограді. Наче разом із Прохоруком, котрий майже збожеволів, але вчасно (чи вчасно?!) сьорбнув золотавої води, ввіз туди Ярчук смуту і біди.

Безглузде, зізнатися, відчуття, та й нічим не підтверджене. А з’ясовувати, що там у Вовкограді до чого, Андрію було ніколи. Хіба йому Вовкоград — дім рідний?! У них, у Вирії, життя своє (вік би не бачити!), у нас — своє.

Світайло, як повернувся Андрій з мандрівки, заспокоїв: знаю, каже, чого хочеш і чому ображаєшся. Не турбуйся, вчитиму всьому. Але ж не можна відразу все осягнути. Дітей он малих як вчать…

Андрій: «Так то ж дітей, а я вже не дитя, слава Богу!» «В чомусь — гірше за дитину», — по-доброму всміхнувся Світайло.

І — дійсно, вчив. Усьому. «Але, — казав, — боюся, не встигну. Та й…»

І замовкав.

А одного разу сказав: «Цілі у нас з тобою, синку, різні. Ти молодий, прагнеш звитяги, подвигів, ти встиг перейнятися духом козацтва, надто пізно ми зустрілися. Ні-ні, я проти товариства нічого не маю, але у них свій погляд на світ, у мене — свій.

Можливо, з часом щось зміниться в тобі. З роками стаєш іншим, не обов’язково мудрішим, але — іншим».

Чи став Андрій іншим тепер, на схилі життя? Мабуть, так.

Спершу зламалося щось, коли почув про смерть Світайла. Ярчук у ті роки вже не жив із учителем, а повернувся до козаків, ходив з ними у походи, лікарював і рубав голови — за обставинами. І раптом принесли звістку: зарубали Світайла лихі люди. На ніч попросилися, пригостилися з ним його ж харчем, а потім зазіхнули на нехитрий скарб сліпого характерника. Хлопчика-прислужника, що жив при ньому останні кілька років, убили, та й самого старого заразом. Знайшли душогубів, Андрій сам їздив. Подивився, сплюнув, що хочете, сказав ловцям, те й робіть з ними. Не тому, що рук плямувати не схотів, просто… здалося, якби зробив із ними те, чого душа вимагала, Світайла б це засмутило.

Ну от, пішов учитель, наставник, на всій землі єдина, крім матері, рідна людина — і Андрій несподівано відчув, що дихати стало вільніше, але разом із тим наче повісили на спину важкий тягар. Він там і раніше був, тягар цей, але ніби хтось допомагав нести його, а тепер — сам справляйся, не дитя уже — казав, що не дитя? — от, маєш.

Ні, як і раніше, голови рубав усілякій погані, що на країну налітала, кіньми дітей топтала та матерів у ясир забирала. Але якось частіше став саме лікарювати. Не розрізняв і не зважував: чи зуб у когось ниє, чи черево розпанахане згори донизу; лікував з однаковою старанністю. Навіть якщо бачив, що людина прийшла нікчемна, підступна, що жити, можливо, такій і не варто, — лікував!

Хто я такий, Господи, аби вирішувати, варто чи ні?!

У Нав частіше став навідуватися, душі проводжати, аби дійшли без пригод. У Вирії також часто бував, але не задля розваг (які вже тут, справді, розваги!), а з необхідності. І от, відвідуючи Вирій, чув-дізнавався — і про суворості, які узаконив новий градоправитель, і про те, що з деякого часу двоєдушців-поляків та литвинів{Литвини — застаріла назва литовців.} проганяли з Вовкограда втришия…

І про М’ясницю.

Паскудні чутки, тухлі, як стерво, що тиждень пролежало під травневим сонцем. З поляками та литвинами Андрію в Яві теж доводилося мати справу — але то в Яві, а Вирій — зовсім інша пісня. Ну, та це клопіт двоєдушців-вовкоградців, нехай.

«М’ясниця»… І слово ж хтось вигадав влучне, і свято під нього влаштував таке, що знайшов би Андрій розумника цього — ні рук, ні ніг, ні голови його бісівської… й імені не залишилося б!

«Найбільша досада у людини виникає на того, хто не такий, як він, — а кращий, — казав Світайло. — Тому, коли будеш входити у Вовкоград, неодмінно перекинься на звіра, аби не дражнити їх. Зрозуміти двоєдушців можна, бо мали дві личини, дві свободи, а тепер змушені жити в стінах міста серед звірів (людина ж вірить у те, що бачить, а не в те, що серце підказує). Через заздрість усяке може статися; то краще поберегтися, не вводити у спокусу».

Про ці властивості душі людської знав і Прохорук. І ще знав (кому ж, як