Читати книгу - "Уріж та його духи"

Можливо, той старий ворожбит не хотів віддавати свій дар дочці, а тому віддав його першій-ліпшій особі.

ГОДОВАНЕЦЬ

Часом серед яєць в курячому гнізді трапляється дуже маленьке — зносок. Ми в дитинстві знали, що коли носити зносок під пахвою три тижні, з нього вилупиться дідько, або, як ще його називають, годованець.

Три тижні — це забагато, в нас не виникало бажання провести такий експеримент, та й вигоди ми не розуміли. Однак знаходились люди, що заводили собі годованця задля прибутку. Але виносити яйце під пахвою це одне, а вміти керувати цією істотою — інше.

У нас в селі була жінка, вона вже померла, що мала годованця, а може, він перейшов їй у спадок. Мешкала вона в Горішньому кінці. Ось що розповідали про неї люди. Стара щодня варила їсти в маленькому банячку й носила на стрих. Вдома до неї ставилися як до такої, що несповна розуму. Тим більше, що жодної користі з того не було. Ні багатства, ні щастя. Гроші не прибували, худоба не плодилась, жили, як усі. Якось воно було тихо-мирно, але одного разу хтось випадково чи зумисне посолив страву для годованця. А солі ці істоти терпіти не можуть. Скуштувавши солоного, годованець цілу ніч бешкетував на стриху, не даючи нікому спати, відтак в домі оселилась біда.

Невдовзі стара померла. Двадцятилітній онук, який тільки-то прийшов з армії, раптом захворів на чорну хворобу, тобто епілепсію. Така хвороба в селі вважається насланою, поробленою, тобто жодні лікарі з нею не дадуть собі ради. Хлопцева хвороба нагадувала одержимість, і його повезли до екзорциста в Києво-Печерську лавру. І той сказав, що хлопця треба забрати з тієї хати, бо його опанував злий дух. Але родина була бідна, хлопець хворів, не мав куди забратись. Таке часто трапляється. Він дожив до тридцяти п’яти років, так і не одружився, а тоді помер.

Я довідалось про його смерть, побачивши похорон. Ми поверталися з мамою із цвинтаря. Було якраз двадцять років, як помер тато.

Цим людям не пощастило, але, можливо, пощастило іншим? В селі є люди, на чиєму сумлінні є значно більші гріхи, і вони процвітають, незважаючи ні на що. Про них так і хочеться сказати, що мають годованця на стриху, але ніхто не зізнається. Звісно, смерть всіх рівняє. Проте коли вона приходить, ні в кого не повертається язик сказати, що це розплата. Про захланність живих говорять, це правда. Бути захланним в поважному віці — протиприродно. Багаті вічно нарікають, що не можуть доробитися. Є таке слово на означення достатку. І ще їх мучить думка, що їм «завидять». Коли за помсту іншому шляхтичу Федора Винницького викликали в суд, він заявив, що йому завидять, тому й наговорюють.

Добробут тепер не залежить від поля, а від вміння крутитися й красти. Як і сотні років тому багаті щедро офірують на церкву й погордливо дивляться на «жебраків». Напевно, на тому світі вони будуть прикро розчаровані, дізнавшись, що гроші на церкву не принесли їм жодних дивідендів.

СОН

Ще не минуло року, коли мені приснилась моя приятелька, яка померла молодою. Наче ми йдемо з нею попід горб, а потім підіймаємось на горб, де під кущами стоїть лавка. Ми сидимо на ній і дивимося на хату. То хата моїх найліпших друзів. Вона їх також знала. Врешті я кажу до неї:

— Ходім зі мною!

Вона хитає головою й посміхається:

— Йди сама. Я тут залишуся.

Я йду, а вона лишається. Навіть після смерті вона залишилась такою ж доброю і делікатною.

ОСОБЛИВІ БУДИНКИ

Панський дім

На початку XXI століття панський дім, що простояв майже двісті років, розібрали на цеглу місцеві спритники. Попередній орендар, власник автомайстерні, підбурюваний сільськими жартівниками, весь час шукав скарб і розбивав при цьому стіни. А ще перед тим будинок стояв порожній, і я любила сидіти на терасі з видом на ріку й дивитись, як заходить сонце. За моєю спиною були двері до маленької кімнати з грубкою. Розповідали, ніби пан Сорочинський, останній дідич Урожа, любив сидіти в цій кімнаті й щось штудіювати. Я пам’ятаю, як у дзвіниці в кутку стояло величезне гіпсове погруддя Аристотеля, яке перенесли з панського дому. Селяни думали, що то якийсь святий. Дідич не був багатим чоловіком, але, очевидно, мислячим. Ні бібліотеки, ні паперів не залишилось. У дитинстві я мала нагоду обнишпорити горище.

Звісно, старий будинок не міг обійтися без привидів. Проте жодної Пані в білому чи Пана в чорному тут не водилося, лише бешкетні духи, які розкидали речі й перешкоджали слугам виконувати свої обов’язки, а деколи навіть їх лупцювали. Таке траплялось час від часу: гуркіт, шум, вовтузіння. Ніякої тобі романтичної історії.

З дитинства криниця на подвір’ї, схована під шопою, викликала в мене страх. Кругла, з діаметром набагато ширшим, ніж сільські криниці. З неї досі беруть воду. Ніхто її ніколи не чистив, й невідомо, чиї кістки спочивають на дні з часів останньої війни.

Біля будинку був сад, де зараз побудовано кілька хат, але все ще збереглося кілька старих дерев. Я пам’ятаю ще ставочок, обсаджений вербами. У нього скидали всіляке залізяччя, і вода була іржаво-кривавого кольору.

З іншого боку будинку був пустир. Я впевнена, що там колись був цвинтар, і стояла церква, бо й досі зі схилу вода вимиває кістки й уламки плит. Коли рили фундамент під сільраду, начебто вирили кам’яну труну. У ній лежала жінка як жива, але від повітря вона розсипалась на порох. Ця історія про набальзамовану пані нагадує відому історію про початок Ренесансу, коли в околицях Риму було знайдено труну з тілом прекрасної дівчини, похованої в античні часи. Своєрідний символ Відродження. Але будівничих сільської ради ця знахідка не зворушила. То був початок 60-х. Можливо, аби не зв’язуватись з владою, саркофаг тихцем розбили, а шматки заклали в фундамент. Теж символічна історія. Наскільки я знаю, в XIV–XV столітті бальзамували небіжчиків. А можливо, жінку привезли здалеку й поховали в крипті церкви, про існування якої вже ніхто не пам’ятає. А можливо, поховання значно давніше, ще з римських часів. Саме в тому місці проходила межа між Урожем Нижнім та Урожем Вижнім — теж Границя.

У мене завжди була мрія мати прилад, який би просвічував землю. Скільки б цікавого можна було знайти в Урожі. Дощі розмивали схил пагорба,