Читати книгу - "Уріж та його духи"

Надто багато заборон на подібні розповіді змінили до невпізнання картину. Етнограф пройшов би повз наших опирів, бо їх не можна віднести до тих, що лежать у могилі й курять файку, чи виходять з могили, аби комусь нашкодити, до тих, хто начебто має дві душі. Тобто не знайшов би легенд. А саме життя значно страшніше, ніж усі ці байки, зібрані в працях етнографів XX століття, а люди бояться навіть про них розповідати. І знають, що перед ними вони безсилі. Правда, кажуть, ніби від опирів може оборонити дванадцять разів свячена пшениця, але як її використовувати, ніхто не знає.

Жінка, що була буфетницею в їдальні, розповідала дивну історію, яка вирвана з контексту, може, й не справила б ніякого враження на сторонню людину.

Якось надвечір до їдальні зайшов старенький чоловік, що чекав на автобус до Сторони. Було холодно. Він замовив собі борщ, щоб пересидіти той час. Тут до їдальні заходить якась жінка й починає щось до нього тихо говорити, а він різко їй відповідає. Врешті ті двоє забули, що їх можуть чути, й почали вголос сперечатись. Жінка вмовляє:

— Ходи з нами! Тобі в нас буде добре. Ти такий, як ми.

— Не піду! Не хочу вас знати. Йди геть від мене!

Так вона й пішла ні з чим. Буфетниця розповідала, що їй аж мороз поза шкірою пішов, бо вона почула те, що не призначене для вух звичайних людей.

А ще опирі здатні викликати бурю. Але про це пізніше.

ЧАРІВНИЦІ

Кожна жінка на селі мусить знатися на чарах: як втримати чоловіка, вберегти родину від лихого ока, подбати про врожай. Урізькі жінки дуже забобонні й уперті в своїх забобонах. Священики їм цього не боронять, принаймні, в проповідях про це не кажуть ні слова.

Хтось знає більше, хтось менше. Є кілька родин, де жінки мають таємниці догляду за собою чи городом, і передають ці магічні знання у спадок.

Є жінки, що мають лихе око. Моя племінниця дитиною ходила з моєю мамою до церкви й кожного разу втрачала свідомість, коли там з’являлась одна жінка. Тоді доводилося витирати їй лице вивернутим подолом сорочки й гасити у воді сірники, лічачи від десяти до одного. Зливати на віск вміють не всі.

Бабця розповідала, як один час чарівниці здоювали молоко в її корови. Доїли в себе вдома терницю. Це такий примітивний пристрій для тіпання льону. Слова «відьма» у нас ніхто не вживає. Кажуть «ворожка». «Чарівниця» має більш негативний відтінок.

Коли мені було за двадцять, я мала важку невралгію, і коли ми вже втратили надію мене вилікувати, мама взяла мою сорочку й пішла на Глинне до ворожки. Тобто та жінка вміла лише зливати на віск. Не встигла мама повернутись, як нестерпний біль відступив, і до вечора я забула про хворобу. Мама розповіла, що жінка спершу довго молилась, тоді злила віск на воду, покропила тією водою мою сорочку й сказала, що хворобу спричинили вітер і страх перед високим чоловіком. Звісно, таких людей, як ця жінка, всі поважають і не вважають відьмами. Відьми — це ті, хто чаклує в нехристиянський спосіб.

Один чоловік смерком йшов через міст і побачив голу молодицю на березі. Він спустився вниз і став її ганьбити за непристойний вигляд. Вона й оком не моргнула: «Як розкажеш кому, що мене видів, то до року вмреш. А ні — сім літ буде тобі добре вестися». Хлоп, звісно, здогадався, що та жінка чарівниця і промовчав. І сім літ йому велося дуже добре: і в хаті, і на господарці.

Сільська магія зараз занепала, бо молоді в таке не вірять. У людей немає також усвідомлення того, що магічні прийоми діють за принципом: відбирати в когось, щоб дати комусь іншому. Либонь, долі до цього байдуже. Вона втручається лише тоді, коли недостача чогось призводить до катастрофічних наслідків. Мене завжди цікавило, чому певні особи лиють воду, якою омивали покійника, під сусідський поріг, встромляють голки в одвірок, сиплять глину з могили на чуже подвір’я. Очевидно, тут не йдеться про ненависть чи помсту. Віднімають чиюсь фізичну силу чи достаток, щоб узяти їх собі. Найбільш вразливі та незахищені малі діти, і саме через них легше відбирати.

Треба розуміти, що пересічна урізька жінка середнього віку — егоїстична, зосереджена лише на своїй родині, віддана їй до безмежності. Вона не відзначається ні щедрістю, ні милосердям, хоча й любить говорити, яка вона добра й побожна. Вона звикла давати лише тоді, коли може щось отримати. Старші жінки трохи м’якші: у них виникає сумнів, чи відданість родині та практичність — найвищі чесноти. Їх потрохи відсувають на марґінес, вони потерпають від самотності.

Найжорстокіші ті жінки, в кого дорослі діти, для яких треба завоювати місце під сонцем: одружити, дати віно, побудувати хату. Вони підіймаються в громаді, наче великі дерева з пишною кроною, під якими не росте трава, які вбивають все, що слабше, не таке, як вони. Такою була Марина, жона Федора Винницького, урізького шляхтича, що жив у XVII столітті. Мстивістю і жорстокістю ця жінка перевершувала свого чоловіка, який встиг замолоду побувати в багатьох битвах. У війні між шляхтичами Федором Винницьким та Федорком Винницьким вона брала найактивнішу участь. Вдягнувшись в чоловічу одіж, гасала вона, матір дорослих синів, на коні, розмахуючи шаблею, достоту, як амазонка, а коли впав з коня її ворог Федорко, виколола йому очі. Про це вичитав у судових документах львівський історик Владислав Лозинський.

Зрештою, урізькі жінки нічим не гірші за інших. Вони з погордою ставляться до тих, хто добріший і милосердніший, і з повагою до тих, хто жорстокий і недобрий.

Однак старість потрохи їх обеззброює. Дерево всихає, трухлявіє і, врешті, падає.

Показна побожність — це теж ознака середнього віку. Молоді люди і старші мають страх перед Богом. Молоді сподіваються на Його допомогу, старі прагнуть примиритися. Хто терпен, той спасен, — шепочуть помертвілі зів’ялі уста.

Якось молода жінка їхала в потязі в одному купе зі старим хворим чоловіком та його дочкою. І там відбулася ось така сцена. Дочка відлучилась на хвилю, і старому раптом стало зле. Він помер, вхопивши за руку незнайому попутницю. Повернулась дочка і почала розлючено кричати:

— То мені він мав усе передати!

А урізька жінка повернулась додому і їй здалося, що в неї відкрився дар ворожки. Вона віщувала майбутнє, зливаючи на віск. Один час до неї приходило багато людей. Але, очевидно, дар треба підтримувати в собі самодисципліною