Читати книгу - "Адюльтер"

Перед ним відчиняться всі двері. Він здобуде запрошення на конференції в далеких країнах. Будь-які великі фірми запрошуватимуть його до участі в адміністративних нарадах. Майбутнє подружжя Кенігів є блискучим, тоді як у цю саму мить я, одягнена в жахливий водонепроникний комбінезон, втупилася в дорогу, наближаючись до місця, де ми хочемо влаштувати пікнік.

Насамперед ми відвідали римський музей, а потім піднялися на невисокий пагорб, щоб подивитися на руїни. Наші діти гралися. Тепер, коли мій чоловік знає про все, я відчула полегкість: мені немає потреби весь час прикидатися.

— Ходімо трохи побігаємо на березі озера.

— А діти?

— Не турбуйся. Вони достатньо виховані, щоб підкоритися нам, коли ми попросимо їх трохи нас почекати.

Ми спустилися на берег озера Леман, що його всі чужоземці називають Женевським. Він купив морозиво для дітей, попросив, щоб вони сіли на лаву й посиділи там, поки тато й мама трохи побігають, щоб розім’ятися. Старший син поскаржився, що не знайшов свій айпед. Мій чоловік повернувся до автомобіля й знайшов клятий пристрій. Від цієї миті наші діти не відривалися від екрана. Вони не мали наміру нам докучати, аж поки не вб’ють максимальну кількість терористів в іграх, які, здавалося, створені для дорослих.

Ми почали бігати. З одного боку були сади, а з другого — чайки та човни, на які налітав містраль. Вітер не вщух ні на третій день, ні на шостий і вже наближався до дев’ятого, коли він зникне на короткий час, забравши із собою синє небо та гарну погоду. Ми бігли по стежці хвилин п’ятнадцять. Ніон уже залишився позаду, і час було повернутися назад.

Я давно не робила вправи. За двадцять хвилин бігу я зупинилася. Не могла більше. Вирішила пройти решту відстані звичайною ходою.

— Не бійся, ти витримаєш! — підбадьорив мене чоловік, стрибнувши на те саме місце, де я зупинилася, і не втративши ритму. — Не зупиняйся. Біжімо до кінця.

Я нахилилася вперед і вперлася руками в коліна. Серце розривалося — провина моїх безсонних ночей. Він проминув мене й побіг далі.

— Біжімо, ти витримаєш! Твоя проблема в тому, що ти зупинилася. Зроби це для мене, для дітей. Робити вправи — це не просто бігти. Це також знати, що існує лінія, до якої ти мусиш добігти, і ти не повинна зупинятися посередині.

Про що він говорить — про мій смуток, якого я не можу позбутися?

Він наблизився до мене. Узяв мене за руки й лагідно їх струснув. Я стомилася від бігу, але почуваюся ще більш стомленою, коли намагаюся чинити опір. Роблю те, чого він вимагає від мене. Нам залишилося пробігти ще десять хвилин, і ми побігли разом. Проминули афіші з фотографіями кандидатів до Державної ради, на які я не звернула уваги, коли бігла вперед. Між світлинами була й світлина Жакоба Кеніга, який усміхався в камеру.

Я прискорилася. Чоловік здивувався, але також побіг швидше. Ми добігли до місця нашого старту за сім хвилин замість десяти. Діти не зрушили з місця. Попри чудовий краєвид навколо з горами, чайками, Альпами на обрії, вони мов приклеїлися очима до екрана пристрою, який пожирає душі.

Мій чоловік рушив до них, а я побігла далі. Він подивився на мене здивованим, але водночас і щасливим поглядом. Певно, уявив собі, що його слова справили ефект і я наповнила своє тіло необхідною дозою ендорфіну, який розливається в крові завжди, коли люди займаються інтенсивними вправами, наприклад бігають або переживають оргазм. Найголовніші характеристики цього гормону — поліпшення настрою, поліпшення діяльності імунної системи, відвернення передчасної старості, але насамперед створення відчуття ейфорії та втіхи.

Проте нічого подібного ендорфін не витворяє зі мною. Він лише додав мені сили бігти далі, до самого обрію, залишивши все позаду. Чому я маю таких чудових дітей? Чому зустріла свого чоловіка й закохалася в нього? Якби він не перетнувся з моїм життям, хіба не була б я тепер вільною жінкою?

Я божевільна. Мені треба бігти, не зупиняючись, до найближчої психіатричної лікарні, бо про таке люди не повинні думати. Але я думаю.

Я бігла ще кілька хвилин і повернула назад. Під час бігу мене раптом вжахнула можливість, що моє прагнення до свободи стане реальним і я не побачу більше нікого, коли повернуся в парк Ніона.

Але вони там є, з усмішкою зустрічають повернення матері й коханої дружини. Я обіймаю їх. Я спітніла, відчуваю, що моє тіло й моя свідомість брудні, але поза тим міцно пригортаю їх до своїх грудей.

Попри те, що відчуваю. Або радше попри те, чого не відчуваю.

Ти не обираєш свого життя, це воно тебе обирає. І ти не розумієш, чому іноді воно тобі дарує радість, а іноді — смуток. Ти приймаєш те, що воно тобі дає, і живеш далі.

Ми не обираємо своє життя, але вирішуємо, що нам робити з радістю та смутком, які від нього маємо.

Цього недільного вечора я перебуваю в резиденції партії з професійного обов’язку (я зуміла переконати свого шефа, що мені треба там бути, і тепер намагаюся переконати себе саму). Уже сімнадцята годин сорок п’ять хвилин, і люди починають відзначати минулий день. Усупереч тому, що я собі уявляла у своїх хворобливих думках, ніхто з обраних кандидатів не має наміру давати прийом. Тому цього разу я не матиму можливості відвідати дім Жакоба й Маріанни Кеніг.

Прибувши до резиденції, я дістала перші відомості. Понад сорок п’ять відсотків громадян нашої держави взяли участь у голосуванні, що є рекордом. Перше місце здобула жінка, а Жакоб вийшов на почесне третє, що надає йому право увійти в уряд, якщо партія теж ухвалить таке рішення.

Головна зала була прикрашена жовтими й зеленими кульками, люди вже випивали, і деякі подавали мені переможні знаки, певно, сподіваючись, що завтра їхню реакцію буде опубліковано в газеті. Але фотографи ще не прибули, сьогодні неділя й чудовий день.

Жакоб мене побачив і відразу відвернув погляд, шукаючи, з ким можна поговорити про сьогоднішні події, і я можу тільки уявити собі, які вони нудні й нецікаві.

Я повинна працювати або принаймні удавати, що працюю. Дістаю магнітофон, блокнот і ручку. Переходжу з одного боку зали до іншого, збираючи декларації на кшталт «Тепер ми зможемо ухвалити декрет про імміграцію» або «Виборці зрозуміли, що