Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

Ірка теж здригнулася. Ой, який прокол! Про запитання вона й не подумала! Ой, леле! Що ж ті журналісти зазвичай питають?

— Знімайте, — виграючи секунди, махнула вона рукою Аристарху.

Незграбним рухом той навів камеру на Іващенка. Навіть в об’єктив, здається, не дивився, просто виставив її перед себе, закриваючи лице. Утім, сама Ірка поводилася не краще.

— Чому саме ця картина здобула першу премію? — випалила вона перше, що спало їй на думку.

— Я не призначаю премії, я їх тільки вручаю. Рішення ухвалило журі, і саме воно вибрало найкраще полотно. Хоча мені… — він знову посміхнувся.

Цієї миті юрба захвилювалася, і з її глибин виринув охоронець із взуттєвою коробкою в руках.

— О, слава богу! Не знімайте поки що, — задерши ногу, Іващенко почав розшнуровувати черевик.

Мікрофон вислизнув в Ірки з рук і впав на підлогу біля ганчірки з чітким відбитком підошви. Дівчинка нахилилася.

— Хоча мені особисто найбільше подобається он той кіт, — взувши ногу в нову туфлю, закінчив фразу Іващенко й показав пальцем на одну з картин. — Розкішний такий котище, нахабний…

Але Ірка його вже не слухала. Вона дивилася на картину. Величезний, справжнісінький очеретяний, триколірний котище закинув задню лапу за голову й незворушно вилизувався. На димчасто-зеленкуватій шерсті чітко виднівся рожевий мазок язичка. Великі, неначе сталеві, пазурі були наче навмисно випущені, а кругле око дивилося… Ірці здалося, що прямо на неї! У цьому погляді були докір і навіть якесь презирство, так, нібито з його, котячої, точки зору, Ірка поводилася зовсім безглуздо.

— Гарна картина, — розгублено буркнула Ірка.

— Друге місце, — з гордістю, неначе власноруч її намалював, повідомив Іващенко. — А ось і художниця. Таню, ходи-но сюди!

Світловолоса дівчинка, що стояла спиною до зали, обернулася.

— Тетянко! — радісно вигукнула Ірка.

— Ти її знаєш? — насторожено спитав Аристарх, визираючи з-за камери.

Ірка кивнула. Його рука відразу міцно вчепилась їй у плече, і менеджер мовчки потяг Ірку до виходу.

— Що ви робите? Відпустіть! — скрикнула Ірка, але пальці Аристарха стислися ще дужче. Коротким поштовхом він майже викинув Ірку із зали:

— Ви з глузду з’їхали! — Ірка схопилася за плече, що почало сильно нити. — Синці тепер будуть.

— Це ти з глузду з’їхала! — прошипів Аристарх у відповідь, тягнучи Ірку вниз мармуровими музейними сходами. — Тебе ж, здається, нема в місті, ти виїхала! Тобі не можна ні з ким зустрічатися! — він відчинив важкі двері й виштовхав Ірку на вулицю. — Хочеш, щоб тебе відьми вистежили?

— Уже вистежили! — гаркнув розгніваний голос просто в Ірки над вухом, і Рада Сергіївна, що з’явилася бозна-звідки, вчепилась Ірці в інше плече. — Он, погляньте!

Припадаючи черевом до землі й придушено клекочучи горлом, сліпі більмасті пси — кудлатий і тонконогий — невблаганно наближалися до Ірки. Дівча стиха писнуло.

— У машину, мерщій! — скомандувала Рада.

Майже зірвавши Ірку зі сходів, вона потягла її до «Мерседеса». На ногах, що почали підгинатися, дівча помчало до машини. Важко трусячи на бігу задом, її обігнав Аристарх із камерою на плечі й випростав руку з пультом. «Мерседес» привітно блимнув фарами, клацнувши замками дверцят. Рада з льоту пірнула в салон, утягнувши за собою Ірку. Вона вже була всередині, як раптом щось із силою рвонуло стиснутий у руці рюкзачок.

Зі скаженим гарчанням, що виривалося крізь зімкнені зуби, не зводячи невидющих очей з Ірчиного обличчя, тонконогий пес тяг дівча з машини.

— Кинь рюкзак! — відчайдушно крикнула Рада Сергіївна.

— Не можу, він мені потрібен! — так само відчайдушно заволала Ірка, смикаючи рюкзак до себе.

Пес не пускав. Він був значно сильніший. Ірка відчула, як повільно з’їжджає по сидінню — назустріч вишкірим іклам кудлатого собайла, що якраз прибіг до свого побратима.

— Ех! — Аристарх зірвав з плеча важку камеру, придушено хекнув і зацідив тонконогому об’єктивом у бік. Пес заскавчав і відлетів.

— Тримайте, я її напрокат брав, — крикнув Аристарх і, жбурнувши камеру на коліна Раді Сергіївні, зачинив дверцята. Мить — і він уже сидів за кермом.

Дверні замки клацнули, відокремивши Ірку від собак. Прогріваючись, загурчав мотор. Ірка полегшено зітхнула й безсило притулилась до дверцят. Раптом щось важко грюкнуло. Тонконогий пес стояв, розпластавши передні лапи по склу. Його сліпі очі вирячилися Ірці в лице, а білястий туман, що сочитвся з них, мутними хробаками розповзався по вікну машини. Голівки хробаків незряче тицялися в усі боки — шукали щілину! Дірочку, тріщинку, в яку можна було прослизнути й дістатися до Ірки!

— Поїхали! — скомандував Аристарх Теодорович, і «Мерседес» м’яко рушив з місця.

Лапи сліпого пса зісковзнули, дряпаючи скло. Порив вітру здув мутних хробаків геть.

Ірка озирнулась. Тонконогий і кудлатий стояли, пильно вдивляючись услід машині, що віддалялася, а довкола них тріпотіло біляве марево.

Розділ 14

Замовляння сліду

— І що це ви виробляєте, ви, обоє?

Обличчя Ради Сергіївни не віщувало нічого доброго. Ірка миттю відчула себе асистенткою фокусника. Зараз Рада її розпиляє: упоперек, потім уздовж, а на додаток — по діагоналі. Здається, у зубах більмастих собак було б значно комфортніше. Розірвали б, і все — швидка й відносно безболісна смерть.

— Ви думаєте, що робите, Аристарху Теодоровичу? Щоб доросла людина наражала дитину на таку небезпеку! Я просто не маю слів! А ти? — Рада переключилася на Ірку. — Ти ж відьма! А відьма — це перш за все го-ло-ва, — Рада постукала Ірку долонею по лобу.

«Чого вона причепилася до моєї голови — то гладить, то стукає», — сумно подумала Ірка.

— А в тебе голова, схоже, тільки щоб кепку носити! — продовжувала злитися директорка.

— Мені продавщиця в магазині сказала, що кепки вийшли з моди, — не відриваючи погляду від дороги, вставив Аристарх і швидко посміхнувся Ірці в дзеркальце заднього огляду. — А як ви дізналися, що нас немає, га, Радо Сергіївно?

— Зайшла до Ірчиної кімнати, побачила драбину біля вікна…

— Під час «Ментів» зайшли? — здивувався Аристарх. — І з якого б це дива?

— Я не зобов’язана перед вами звітувати, Аристарху Теодоровичу! — завелася Рада й раптом знітилася.

Ірка з подивом побачила, що директриса сконфужено погляда на неї.

— Нам треба помиритись, — непевно вичавила із себе Рада й ніяково обсмикнула манжети своєї блакитної блузи. — Я, здається, була не надто справедлива. Певно, атмосферний тиск вплинув. Пошук нових рішень — це зовсім непогано. Просто треба бути обережнішою, не нехтувати досвідом, працювати під чиїмось керівництвом… Загалом, Ірко, якщо ти готова вчитися, то я готова тебе вчити. В усякому разі, саме так я збиралася сказати, коли йшла до тебе в кімнату, — знову завелася Рада