Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

Ірка вскочила у вузесенькі джинси й із насолодою глянула на себе в дзеркало. Ну клас! Талія на стегнах — Брітні Спірс відпочиває! Не те що Ірчині старі, які вже зовсім утратили вигляд. Вона натягла легесеньку трикотажну футболку й, засумнівавшись, визирнула у вікно. Сонце добряче припікало, але, може, ще стане прохолодно? Якщо просто накинути гольф на плечі, то буде саме по погоді, а водночас можна пошикувати аж у трьох нових шмотках. Та ще й у кросівках!

Ірка легенько пострибала в новому взутті. Зручне, просто не відчуваєш.

Сказано — фірма! Страшно навіть подумати, скільки Аристарх заплатив за цю валізу. Дивні все-таки ці бізнесмени: викинув купу грошей на ганчір’я, а зняти будинок з телефоном поскупився.

— Іро, Ірко! — тихо погукав хтось під вікном, і в підвіконня вперлася довга драбина.

Схопивши яскравий рюкзачок, теж новенький і дуже стильний, Ірка переступила підвіконня й почала обережно спускатися хиткими сходинками.

— Рада Сергіївна в себе, сіла «Ментів» дивитися. Вона їх обожнює, і доки не завершиться серія, ми з тобою абсолютно вільні, — прошепотів Аристарх, притримавши Ірку під лікоть. — Знаєш, по-моєму, вона дуже хвилюється. Може, не треба нічого робити, може, ви й так помиритесь?

Якусь мить Ірка навіть хотіла згодитись, повернутись до своєї кімнати, а там, дивись, усе само по собі владнається. Але, як казав їй хтось: «Самі по собі трапляються одні неприємності, гарного чекати не варто». До речі, хто ж це їй казав? Ні, не згадає.

Ірка рішуче струснула головою:

— Якщо вже почали, то треба діяти до кінця.

— Молодчина! Я відразу сказав, ти — боєць!

Улещена Ірка полізла в прочинені дверцята Аристархового «мерса». Приємно все-таки, коли тебе хвалять. До того ж її план абсолютно безпечний. Простенький такий задум, зовсім нехитрий. Уважай, лишень прогулянка по виставці. Демонстрація нових Ірчиних шмоток.

Аристарх їхав уздовж вулиці, зосереджено вишукуючи місце для парковки, найближче до високого ґанку художнього музею.

— Ніде приткнутися, усе зайняте, — роздратовано буркотів він. — І чого вони понаїжджали, питається? Скільки ж у вашому місті шанувальників дитячого малюнка?

— Це батьки, — байдужим голосом пояснила Ірка. — Приїхали на нагородження подивитись. Та нам біля входу зовсім не обов’язково спинятися, головне, аби обидва кінці вулиці було видно.

Ми маємо увійти до музею відразу перед ним, нема чого там зайвий раз отиратися.

— Я тільки не розумію, як ти збираєшся до нього дістатися, — заглушивши мотор, поцікавився Аристарх. — Відведеш охороні очі?

— Розледащіли, без чаклунства, власною головою вже нічого зробити не можуть, — буркітливим, точно як у своєї бабусі, тоном, пробубніла собі під ніс Ірка й обережно глянула на Аристарха: почув, чи ні? Дорослі такі вразливі, майже як п’ятирічні діти!

— Може, і відведу. Щось на зразок цього, — невиразно відповіла Ірка.

Наприкінці вулиці з’явився цілий кортеж розкішних автомобілів. Попереду їхав величезний джип.

— А ось і він їде! — вигукнула Ірка, прочинивши дверцята. — Хапайте камеру, мерщій! Нічого не кажіть, тільки робіть вигляд, що знімаєте.

Дівчинка швиденько накинула лямки рюкзака на одне плече й поквапилася до музейних сходів. Легко вибігши нагору й буркнувши охоронцю-здорованю біля входу: — Дитяче телебачення, експериментальний проект, — шмигнула до головної зали.

Там Ірка на секунду спинилася.

Рівні білі стіни рябіли яскравими квадратами малюнків. По залі, щось авторитетно пояснюючи мамам, татам та іншим родичам, які уважно їх слухали, походжали юні художники. Жваво жестикулюючи, по двоє й по троє прогулювалися чоловіки й строкато вбрані жінки — дорослі художники з художницями та інша «мальовнича» публіка. Поодинці «вишивали» дами з ревниво-наглядацьким виразом обличчя. Мабуть, училки юних талантів.

У своїх нових дорогих шмотках і разом з Аристархом, який тримав на плечі камеру, на цій тусовці Ірка виглядала цілком пристойно. Дехто озирався на неї, але буквально на якусь мить. Так, тепер вільніше, природніше, як справжня акула пера, як ас телекамери!

— У кого перша премія? — діловито поцікавилась Ірка в жінки похилого віку в темно-синьому костюмі, доглядачки зали.

— Неперевершена річ, справжній талант, — миттєво розчулилася доглядачка. — Он там — «Святий Миколай на Комсомольському».

— На чому на «комсомольському»? — пролунав над Ірчиним вухом здивований шепіт Аристарха. — З’їзді?

Ірка нагородила менеджера поглядом, сповненим традиційного презирства місцевого мешканця до приїжджого тупака:

— На Комсомольському острові на Дніпрі. Там церква святого Миколая. Дуже гарна. Он картина, — і Ірка рішуче підійшла до невеликого пейзажу, де тонкий силует крихітної білої церкви застиг на краю острівного мису.

— Справді, красиво, — погодився Аристарх. — І картина гарна.

Біля входу до зали юрба раптом захвилювалося, завирувала й розступилась. У супроводі охоронців та музейного начальства, до картини-переможниці прямував чоловік у легкому світлому костюмі.

«Рада таки мала рацію, тепер він одягнений інакше», — промайнуло в Ірчиній голові, і вона витягла з кишеньки рюкзака мікрофон. Тримати його було страшенно незручно.

Ірка й Аристарх, який сховався за телекамерою, стояли прямо в Іващенка на дорозі. Зусібіч до нього поспішали такі ж «мікрофонно-камерні» парочки, але Ірка була найближча. Із мікрофоном в опущеній руці вона зробила крок уперед.

— Дитяче телебачення. Будьте ласкаві, Володимире Георгійовичу, кілька слів для наших глядачів, — Ірка стисла ручку мікрофона. Щось ледь чутно хлюпнуло… Ірка збентежено роззирнулася навсібіч, але ніхто нічого не помітив.

— На дитячій виставці перше слово дитячому телебаченню, — весело посміхнувся їй Іващенко.

— Будь ласка, станьте навпроти картини-переможниці, — попрохала Ірка й старанно відійшла вбік, пропускаючи Іващенка повз себе.

— А я й не знав, що в нас є дитяче телебачення, — сказав Іващенко. Він зробив крок, повернувся…

— Навчальний проект, — пробелькотіла Ірка.

Вона розуміла, що не мусить дивитися на його ноги, але не могла втриматися.

— Ой, — раптом жалісно зойкнула директорка музею, глянувши на підлогу.

На старезному дубовому паркеті красувалася велика пляма білої фарби. А поруч чіткий і так само білий слід черевика з квадратним носком. Болісно зморщившись, директорка перевела погляд на тупоносі черевики Іващенка. Під її сповненим нелюдського страждання поглядом Іващенко повільно підняв ногу й завмер у позі чаплі, не наважуючись поворухнутись.

— Хто розлив фарбу? — гнівно видихнуло музейне начальство, нервово поглядаючи на художників, які перезиралися між собою.

Непомітним рухом Ірка відліпила тюбик з фарбою від ручки мікрофона й засунула його назад в кишеньку рюкзака, а потім тицьнула пальцем у бік виходу:

— Он там лежить ганчірка для підлоги. Поставте поки що ногу на неї.

— Ми не кладемо біля входу ганчірок, — обурилася директорка, але Іващенко лише знизав плечима:

— Яка різниця, давайте її сюди. Отут навпроти є взуттєвий, збігай, купи будь-яку пару, — наказав він охоронцеві, з полегшенням опускаючи брудну підошву на принесену ганчірку. — А ти, дівчинко, запитуй, доки я тут стою,