Читати книгу - "Спокута"

— Ви, мабуть, оті кузени з півночі.

Вони з тривогою чекали, що він ще знає, і дивилися, як він пройшов нічим не застеленою підлогою через усю кімнату, схилився, щоб підняти кубик, який тут же підкинув у повітря і вправно спіймав, аж дерево ляснуло об долоню.

— Мене поселили в кімнаті далі по коридору.

— Я знаю, — сказала Лола. — Кімната тітоньки Венери.

— Саме так. Її колишня кімната.

Пол Маршал опустився в крісло, в якому перед тим сиділа знесилена Арабелла. У нього було дивне обличчя, усі риси якого немовби збігалися до брів, з великим несерйозним підборіддям, як у Шаленого Дена[3]. Це було жорстоке обличчя, але манери в Маршала були приємними — приваблива, як вирішила Лола, комбінація. Він поправив стрілки на штанях, переводячи погляд з одного Квінсі на другого. Увагу Лоли привернули його чорно-білі шкіряні спортивні черевики, а він помітив, що вони їй подобаються, тому похитував ногою в такт якоїсь мелодії, що звучала в його голові.

— Шкода, що так сталося з вашою п’єсою.

Близнюки підійшли ближче один до одного, до чого їх спонукала напівсвідома думка, що варто зімкнути ряди, бо якщо він знає більше за них про репетиції, то може знати й багато чого іншого. Джексон заговорив першим, висловлюючи спільну тривогу.

— Ви знаєте наших батьків?

— Містера й місіс Квінсі?

— Так!

— Я читав про них у газетах.

Хлопці не зводили з нього очей, намагаючись збагнути ці слова, і навіть не могли нічого вимовити, бо знали, що газети мають справу з чимось дуже значним: землетрусами й зіткненням поїздів, з тим, чим день у день займаються уряд і різні країни, і чи витрачатимуть більше грошей на гармати, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчули благоговійний страх, хоча й не дуже здивувалися, що їхнє власне лихо зрівнялося з цими божественними справами. Це лиш підтверджувало страшну правду.

Лола, щоб набратися рішучості, взялася під боки. Серце калатало, мало не вириваючись із грудей, і їй було важко вимовити якісь слова, хоча вона й знала, що повинна. Їй здавалося, що відбувається якась гра, якої вона не розуміла, але була впевнена, що діється щось непристойне, навіть образливе. Голос її затинався, коли вона заговорила, так що їй довелося відкашлятись і почати знову.

— І що ви читали про них?

Він підвів брови — густі, зрослі на переніссі, — і з його губ злетіло якесь легковажне пирхання.

— Ох, навіть не знаю. Нічого особливого. Якісь дурниці.

— Тоді я була б вам дуже вдячна, якби ви не повторювали їх при дітях.

Цю фразу вона, мабуть, десь колись почула і тепер повторила, сліпо в неї вірячи, як учень повторює заклинання мага.

І це, схоже, спрацювало. Маршал поморщився, визнаючи свою помилку, і нахилився до близнюків.

— А тепер ви, двоє, слухайте мене уважно. Усі знають, що ваші батьки — чудові люди, які дуже вас люблять і завжди думають про вас.

Джексон і П’єро урочисто кивнули на знак згоди. Зробивши те, що від нього вимагалося, Маршал знову присвятив увагу Лолі. Випивши з Леоном і його сестрою два міцних коктейлі з джином у вітальні, Маршал пішов нагору, щоб пошукати свою кімнату, розпакуватися й переодягтися до обіду. Не знімаючи черевиків, він простягся на велетенському ложі й, упокоєний сільською тишею, коктейлями й передвечірнім теплом, поринув у легкий сон, у якому з’явилися його молодші сестри, всі чотири, поставали навколо ліжка й почали теревенити, штурхати його й тягти за одежу. Він прокинувся неприємно збуджений, в грудях і в горлі пекло, і якийсь час важко було збагнути, де він знаходиться. Сидячи на краєчку ліжка й попиваючи воду, він почув якісь голоси, які, мабуть, і навіяли його сон. Дійшовши рипучим коридором до дитячої кімнати, він побачив там трьох дітей. Тепер він роздивився, що дівчинка була вже майже молодою жінкою, сповненою гідності, навіть владності, схожа на прерафаелітську принцесу з усіма тими браслетами, локонами, фарбованими нігтями й бархаткою на шиї.

— У вас чудовий смак щодо одягу, — звернувся він до неї. — Я гадаю, вам особливо гарно в цих штанах.

Вона була радше задоволена, ніж збентежена, і легенько потягла пальцями по тканині, там, де вона пузирилася на її вузеньких стегнах.

— Ми купили їх у «Лібертіз», коли мама возила мене в Лондон у театр.

— І що ж ви дивилися?

— «Гамлета». — Правду кажучи, то була денна лялькова вистава в Лондонському «Паладіумі», де Лола вилила собі на плаття полуничний сік, а «Лібертіз» був якраз через дорогу.

— Один із моїх улюблених, — сказав Пол. На щастя для неї, він також ніколи не читав і не бачив цієї п’єси, бо вивчав хімію. Проте спромігся задумливо сказати: — Чи бути, чи не бути…

— Ось питання, — погодилася Лола. — А мені подобаються ваші черевики.

Він покрутив ногою, демонструючи бездоганність шевської роботи.

— Так. Зроблені у Дакера на Терл-стріт. Вони виготовляють таку дерев’яну штуковину по вашій нозі, а потім назавжди зберігають її. Тисячі таких стоять у них у підвалі на полицях, а більшість цих людей давно вже померли.

— Який жах.

— Я хочу їсти, — знову сказав П’єро.

— Ага, — сказав Пол Маршал, погладжуючи себе по кишені. — Можу вам щось показати, якщо ви відгадаєте, чим я заробляю на життя.

— Ви співак, — сказала Лола. — Принаймні у вас гарний голос.

— Приємно чути, але це не так. А знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру…

Джексон перебив його:

— Ви робите шоколадки на фабриці.

Щоб братові не перепало надто багато слави, П’єро швидко додав:

— Ми чули, як ви говорили про це біля басейну.

— Тоді це не відгадка.

Він витягнув із кишені прямокутну плитку, загорнуту в жиронепроникний папір, розміром приблизно десять на два з половиною сантиметри. Поклав на коліна, обережно розгорнув і підняв так, щоб вони могли роздивитися її. Вони ввічливо підійшли ближче. Плитка мала гладеньку бруднувато-зелену шкаралупку, по якій він постукав нігтем.

— Цукрова оболонка, бачите? А всередині молочний шоколад. Придатна для будь-яких умов, навіть якщо шоколад розтопиться.

Він підняв руку ще вище, міцно стискаючи плитку, і їм було видно, як тремтять його пальці від цього зусилля.

— Така буде в ранці кожного нашого солдата. Входитиме в пайок.

Близнюки перезирнулися. Вони знали, що дорослі не переймаються цукерками. П’єро сказав:

— Солдати не їдять шоколад.

— Вони люблять цигарки, — додав його брат.

— А потім, чому це їм, а не дітям роздаватимуть безплатні цукерки?

— Бо вони воюватимуть за свою країну.

— Наш татко каже, що