Читати книгу - "Ненаписані романи"

Фадєєв відповів, що він знає про це, але ж партія вчить пролетарського інтернаціоналізму, важливо, чиїй справі служить творчість митця, якій ідеї…

— А чи знаєте ви, що митець був репресований у свій час як ворог народу?

— Так, товаришу Сталін, — відповів Фадєєв, — але ми знаємо й те, що цей літератор пройшов фронт, удостоєний урядових нагород, поранений, спокутував свою провину кров’ю…

— Глядіть, — посміхнувся Сталін, — ви внесли пропозицію, вам її і відстоювати…

От після цієї розмови Фадєєв і занедужав.

— Отже, треба розуміти так, — трохи здивовано, наче самому собі, сказав Сталін, — що ми сьогодні працювати не зможемо?

Поскрьобишев знав Сталіна, як ніхто: він не поспішав відповідати на його запитання, бо генералісимус, спитавши, повернувся й неквапливо пішов у куток, де стояв годинник з вестмінстерським боєм; до вікон не підходив, хоч вони були завішені цупким білим шовком, крізь нього вловити контур людини не можна.

Лише коли Сталін обернувся, Поскрьобишев сказав:

— Прибув відповідальний секретар комісії Фадєєва, товаришу Сталін. Його прізвище Кеменов.

Сталін зупинився перед Поскрьобишевим, подивився на нього так, немов уперше бачив, і сумно зітхнув. (У той день, коли він, Сталін, санкціонував арешт дружини свого помічника, він недаремно подивився на годинник, замовивши собі чай; завжди Поскрьобишев приходив із склянкою через шість-сім хвилин, а того разу повернувся через десять.

Сталін тоді до чаю не доторкнувся, викликав Кобулова, попередивши по телефону, щоб той прихопив «чемоданчик Генріха» (нарком внутрішніх справ Генріх Ягода на початку тридцятих років займався отрутами й медициною), і попросив одного з найближчих помічників Берія взяти на аналіз чай, цукор і печиво. Той подзвонив через півтори години: «Лабораторії. повідомляють: усе чисто, товаришу Сталін». Відтоді вірив Поскрьобишеву до кінця: росіянин — людина добра, не мстива й швидко скоряється долі — коли так треба, значить, треба, головою стіни не проб’єш).

— Кеменов, кажете? — Сталін здивовано звів плечима. — Відповідальний секретар?

І, повернувшись до столу, за яким сиділи його колеги по Політбюро, мовив:

— Напередодні краху Римської імперії патриції самі розважались, а право керувати державою передали юним вільновідпущеникам. Схоже, правда? Засідання відміняється…

… Тиждень тому наступник Віктора Абакумова міністр Ігнатьєв передав Сталіну секретний звіт: людей, що перебували в таборах, — дванадцять мільйонів; членів сімей ворогів народу — ЧСВН — двадцять мільйонів; селян, позбавлених паспортів, — сорок два мільйони; дослідження з комп’ютерної кібернетики, які він, Сталін, заборонив фінансувати Академії як «космополітичну псевдонауку, очолювану агентом «Джойнту», так званим професором Віннером, тепер переведено в Штатах у промислову розробку. Інформація про успіхи американців — тривожна. Галас про генетику в Америці — про лженауку Менделя і Моргана, що замахнулися на основоположну конструкцію Творця, — прямо-таки нечувано, беруть по сімдесят центнерів з гектара, а ми ледь нашкрібаємо дванадцять…

Сталін відчував себе розчавленим і покинутим усіма — особливо після того, як прочитав звіт Ігнатьєва; дедалі частіше думав про свого заступника Вишинського… Якби процеси тридцять сьомого року провалилися, відбувся б тріумфальний суд над меншовиком Вишинським, змовником, який укорінився в партію; саме вони, меншовики, організували провокації: страхіття чисток, переслідування ленінців. Вони, хто ж іще?! Але процеси Каменєва і Бухаріна пройшли спокійно; переможців не судять, а підносять; от він і підніс генерального прокурора… Що ж, коли справді кібернетика внесе переворот у воєнну науку на Заході, Вишинський як заступник Голови Ради Міністрів дістане своє — меншовики були, є і будуть ворогами Радянської влади, — умисна брехня Політбюро, приховування правди, спроба послабити оборонну могутність Батьківщини… Та хіба один Вишинський вийде на цей процес як обвинувачений?

… Через два дні Фадєєв приїхав у Кремль — блідий, брезклий, без того вогню в очах, який так пасував його чудовому обличчю.

Генералісимус проглянув список кандидатів Сталінської премії, що дав йому Фадєєв, і спитав:

— Ви вже видужали? Лікарі допомогли?

— Так, — глухо відповів Фадєєв, — тепер усе гаразд.

— Ви бережіть себе, Олександре Олександровичу, — Сталін уперше назвав його на ім’я та по батькові — найвищий ступінь прихильності. — Ви нам потрібні, ми вас шануємо…

— Спасибі, — нахмурившись, відповів Фадєєв.

Генералісимус знову проглянув список і здивовано підвів голову:

— А де ж ваш кандидат, якого ви так хоробро захищали?

— Значить, так, товаришу Сталін, ми вирішили викреслити його: справді, єврей… Зараз, мабуть, не варто акцентувати цю проблему… Та й до того ж був ворогом народу, цього й кров’ю не змиєш — навіки…

Сталін здивувався:

— Невже? Дивно… По-моєму, одним з перших лауреатів Сталінської премії став професор Рамзін, але ж у тридцятому ми його засудили до розстрілу — диверсії, антирадянська діяльність, шахтинська справа, промпартія… Отже, Рамзін змив минуле? Чи ми помилились? — Він обернувся до членів Політбюро, але відповіді не став слухати, а вів далі: — І потім, що це означає — «єврейська проблема»? У нас немає і не може бути такої проблеми… Космополіти? Так, проблема. Шпигунський «Джойнт» — так, проблема. А єврейської проблеми нема й не буде. Яка може бути єврейська проблема в країні, де існує Єврейська автономна область, батьківщина всіх радянських євреїв?! Минулого разу я висунув свої докази, дискутуючи запропоновану вами кандидатуру лише тому, що мені здалося доцільним дати вашому підшефному Сталінську премію третього ступеня, а не другого, як наполягали ви… Є заперечення? — звернувся Сталін до членів Політбюро, вписуючи прізвище письменника синім олівцем у список…

(Цей ненаписаний роман заготовлено на основі розмов з комендантом ДСК «Ніколина гора», який 1955 року повернувся з табору — його брат був черговим у приймальні Сталіна, починаючи з двадцятих, і генерал-лейтенантом Іллею Виноградовим, колишнім начальником розвідки Третього Українського фронту, консультантом нашого з Ташковим телефільму «Майор Вихор».)

11

У Гаграх восени шістдесят четвертого маршал Жуков — тоді вже звільнений — прийшов подивитися концерт майстрів естради; я сидів за два ряди від нього; після закінчення вистави я підійшов до маршала — тоді це було неважко, бо люди дивилися на нього з поштивістю, але — здалеку, як-не-як опальний, а в нас же за всяку провину києм у спину: «з ким контактуєш? хто дав тобі право?!»

Я саме закінчував підготовчу роботу до роману «Пароль ке потрібен», заново об’їздив увесь Сибір і Далекий Схід, шукаючи бодай якихось матеріалів про розстріляних маршала Блюхера, командарма Уборевича та кандидата в члени Політбюро, комісара громадянської війни Постишева; саме під час цієї поїздки мені и розповіли в Красноярську про трагічну долю Каті, дружини Ріхарда Зорге, і якогось хлопчика, нібито сина Героя[3].

Тому я й спитав маршала, що він пам’ятає про Ріхарда Зорге, які донесення