Читати книгу - "Клуб Боягузів"

— Для чого тобі ключі? Ти хочеш викрасти машину? — ляпнув Максим перше, що спало на гадку.

— Про викрадення ти в десятку лупиш.

— Нічого не розумію.

— Клаві потрібна наша допомога. Викрасти хочуть її.

— Хто?

— Дід Пихто! Звідки я знаю, хто! Вона так само не знає. Київська вона, наша... її насправді вже викрали, і тепер вона тікає від своїх викрадачів. Ну, що не зрозуміло?

Глава 5

Порятунок у багажнику

Максима Білана мов обухом по голові стукнули.

Враз йому здалося: базарний гамір стих. Довкола нема ні людей, ні машин. Суцільна тиша і пустка. А в ній — лише вони вдвох, і світ зупинився. Від цього стало моторошно, незатишно, і Максим мерзлякувато повів плечима.

— Ти що верзеш?

— Нічого я не верзу, — тепер Денис заговорив швидко. — її хотіли викрасти, але вона втекла. Скористалася тим, що під ранок лопух-вартовий заснув, і втекла. Тому і під машину кинулася: в неї іншого виходу не було. Не могла чекати, поки хтось зупиниться на трасі й підбере дівчисько. За нею женуться, я сам бачив. Нашу машину пасуть.

— Що? — перепитав Максим.

— Стежать за нами, «що»! — Денис знову сторожко глянув через плече. — Бачиш он ту синю «Шкоду»? Тільки не відразу обертайся, поволі.

Білан, як було сказано, обернувся не рвучко, а зробив вигляд, ніби зашнуровує кросівок. А тоді глянув з-під руки назад і справді побачив синю машину. Молодик у темних окулярах прогулювався поруч з нею, час від часу зиркаючи в їхній бік.

— Ти не звернув увагу, а Клава мені по дорозі сказала — це на неї полюють. Тепер треба, аби той мисливець думав: вона десь тут, у Пирятині, щезла. А вона тим часом поїде з нами.

— Отже, вона не тутешня?

— Звичайно, ні! Так вона все відразу і сказала!

— Чому? — навіть якщо Максим і готовий був повірити в історію з викраденням і втечею, він точно не бачив у поведінці дівчини елементарної логіки: — Ми — не викрадачі. Тато — доросла людина, до того ж має певні зв'язки в різних колах. Хіба по ньому не видно, що не босяк? Чому вона, якщо потрапила в халепу, тут же не сказала йому правду? Він би щось придумав. Як мінімум подзвонив би її батькам.

— Я сам цього не розумію, віриш? — промовив Черненко. — Але за нами стежать, і це — факт. Клава перелякана, і не помітити цього не можна. Вона чомусь не хоче, аби твій старий починав якусь справу з міліцією чи її батьками. Сказала — пізніше пояснить, а поки що її треба вивезти з Пирятина непомітно.

— Куди вивезти?

— Куди — не головне. Головне — звідки, — сказав Денис. — Думаю, спочатку треба цю справу зробити. А потім Клава нам сама все пояснить. Від нас же вона тепер нікуди не дінеться.

Максим швидко думав.

Часу на аналіз ситуації, судячи з усього, не лишалося. Черненко — не такий простий хлопець, як може здатися на перший погляд. І в одному він правий: головне — влізти в історію зсередини і дати подіям розвиватися незалежно від власних бажань. Так його навчив уже чималий досвід спільних пригод. А Максим відчував нутром: зараз знову починається якась чергова пригода. Тільки цього разу — чи не найбільш серйозна з усіх, які їм доводилося переживати.

Навіть привид у темному підвалі чи нечиста сила, з якою довелося вступити в двобій у нічному карпатському лісі, здавалися, порівняно із спробою викрасти людину, дитячими забавами. Чим вони, зрештою, і виявлялися.

— Хутко думай, бо зараз тортик твій прийде! — підсмикнув його Денис.

— Давай хоч про тортики не будемо! — шикнув Максим. — Задовбав уже своїми тортиками за всю дорогу! Буйвола свого їстимеш, придурку!

— Сьогодні, Білане, твій день, — Черненко знову озирнувся на молодика в окулярах, який старанно дивився в інший бік. — Придурка я тобі прощаю, але тільки одного.

— Ой, як страшно! Я зараз плакати буду!

— Потім поплачеш, обіцяю, — сказав Денис. — А зараз діяти треба, причому — бігом, бо батько твій он уже щось, нарешті, купує. Бери ключі, відчиняй багажник.

Зрозумівши план приятеля, Максим оцінив його простоту. Заодно погодився: якщо цю історію вони хочуть вигребти вдвох, без сторонньої допомоги, зволікати далі не можна.

Молодик у чорних окулярах раптом напружився, зробив мисливську стійку і почав мацати поглядом базарний майдан, когось вишукуючи. Потім неквапом рушив уперед, видивляючись перед собою, і тепер був до хлопців спиною. Робити щось — то тільки зараз.

Максим смикнув передні дверцята машини з боку пасажира, ліг животом на сидіння, простягнув руку, намацав ключі на брелоку. Р-раз — і вони вже в нього. Рухаючись так само швидко та зграбно, Білан ковзнув до багажника, застромив у замок потрібний ключ, повернув. Кришка багажника трошки підскочила вгору.

Денис зробив якісь умовний жест рукою. Клава виринула перед ними несподівано, ніби виросла з-під землі. Що-що, а втекти від когось при бажанні вона може, — мимоволі зробив висновок Максим.

Кинувши швидкий і, як йому здалося, вдячний погляд, Клава Король сама підняла кришку багажника. І завмерла, дивлячись на Максимові сумки. Не змовляючись, хлопці миттю посунули їх у надра багажника, звільнивши місце. Свій наплічник Денис уже тягнув на себе, та Максим зупинив його. Все стало зрозуміло без слів: тато запитає, як рюкзак опинився в салоні, і доведеться признаватися, що відкривали багажник. Можна, звичайно, придумати причину, чому наплічник потрібен Черненкові саме тепер. Але хлопці вже й без того мали таємницю. Тому Денис лише затрамбував рюкзак до сумок, і він цілком нормально туди вмістився.

Клава не залізла — закотилася всередину. Денис швидко закрив багажник, навіть з усієї сили натиснув зверху, ніби хотів упевнитися — не відчиниться. Потім повернув Максиму ключі, той застромив їх назад і встиг закрити дверцята майже одночасно з появою Білана-старшого. Він приніс два мішечки, у яких добродушні тітоньки старанно запакували йому теплу гречку з домашніми котлетами, два смажених карасики, потужну порцію оселедця під шубою і в окрему торбинку — шматок домашнього торту з кремом, якого вистачало не на двох, а навіть на трьох людей.

— Перекусимо — і в путь, — сказав Білан-старший, розкладаючи наїдки зверху на багажнику.

Максим раптом подумав: Клава, яка