Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Мікаель був упевнений в тому, що про взаємне кохання не йшлося, принаймні, в його традиційному розумінні — про кохання, що веде до спільної стріхи, спільного погашення кредитів, різдвяної ялинки і дітей. Кілька разів у 80-х роках, коли обоє виявлялися вільними від інших обов’язків, вони подумували з’їхатися. Мікаелю цього хотілося, але Еріка завжди останньої миті ухилялася. Вона говорила, що нічого доброго у них все одно не вийде, а якщо вони закохаються одне в одного, то це тільки зіпсує їхні стосунки.

Вони дружно вважали, що їхній зв’язок тримається на сексі чи навіть сексуальному божевіллі, і Мікаель часто задумувався про те, чи можливо почувати до жінки більш всепоглинаюче, непогамовне жадання, ніж він мав до Еріки. Вони ідеально підходили одне одному, і їхні взаємини були схожі на наркотичну залежність. Іноді вони зустрічалися так часто, що нагадували тривку пару, а іноді не бачилися тижнями й місяцями. Але як алкоголіки після періоду стриманості рвуться до пивниці, так і вони незмінно поверталися одне до одного по нову порцію.

Нічого доброго з цього, звичайно, не виходило. Подібні стосунки просто створені для того, щоб завдавати болю. На сумлінні обох залишилися безжальні зради і зламані обіцянки — його власний шлюб розпався, бо він не зміг триматися осторонь від Еріки. Мікаель ніколи не приховував свого зв’язку з Ерікою від дружини Моніки, але та вважала, що цим стосункам настане кінець, бо вони одружилися і в них народилася донька, а Еріка майже тоді ж вийшла заміж за Ґреґера Бекмана. Мікаель теж думав так, і в перші роки шлюбу зустрічався з Ерікою тільки по роботі. Потім вони заснували «Міленіум», після чого буквально протягом тижня їхні добрі наміри пропали, і якось пізнього вечора вони віддалися бурхливому сексу прямо на її письмовому столі. Потім настав болісний період, коли Мікаелю хотілося жити з сім’єю, спостерігати, як підростає дочка, і разом з тим його нестерпно тягнуло до Еріки і він нічого не міг з цим вдіяти. Звичайно, він міг би опанувати себе, якби захотів. Лісбет Саландер правильно вгадала, що Моніка розлучилася з ним саме через його невірність.

Хоч як дивно, Ґреґер Бекман, схоже, цілком змирився з цим станом справ. Еріка ніколи не приховувала своїх стосунків з Мікаелем і, коли зв’язок поновився, відразу ж розповіла про це чоловікові. Можливо, тільки людина з художньою натурою, цілком поглинута власною творчістю або самою собою, змогла би прийняти той факт, що його дружина періодично спить з іншим чоловіком і навіть ділить відпустку так, щоб провести тиждень-другий з коханцем на його дачі в Сандхамні. Мікаелю Ґреґер не надто подобався, і він ніяк не міг зрозуміти, що в ньому знаходить Еріка. Проте його радувало, що Ґреґер не заперечує проти того, щоб його дружина кохала двох чоловіків одночасно.

Він підозрював, що в очах Ґреґера зв’язок дружини з ним, Мікаелем, надає їхньому шлюбові додаткової пікантності. Втім, це вони ніколи не обговорювали.

Заснути не вдавалося, і годині о четвертій Мікаель припинив даремні спроби. Він усівся на кухні і ще раз від початку до кінця прочитав вирок. Згадуючи минуле, він відчував, що зустріч на Архольмі мала просто-таки доленосне значення. Йому так і не вдалося розібратися, заговорив Роберт Ліндберґ про махінації Веннерстрьома тільки тому, що розпустив язика за чаркою в каюті, чи він справді хотів дати справі розголос.

Мікаель схилявся до першого, але з таким же успіхом могло виявитися, що Роберт з суто особистих або комерційних міркувань хотів нашкодити Веннерстрьому і скористався слушною нагодою, коли до нього на яхту потрапив податливий журналіст. Він був досить тверезий, щоб у вирішальну мить вирвати у Мікаеля фатальну обіцянку, завдяки якій сам Роберт з базікала перетворився на анонімне джерело інформації. А значить, він міг говорити все, що завгодно, але Мікаель не мав права на нього посилатися.

Одне, правда, було Мікаелю абсолютно ясно. Якби якісь змовники навмисно влаштували зустріч на Архольмі з метою привернути його увагу, то кращого внеску в цю справу Роберт зробити просто не міг би. Одначе вони перетнулися там зовсім випадково.

Роберт не знав, наскільки Мікаель зневажає людей типу Ханса Еріка Веннерстрьома. Багаторічне вивчення цієї теми переконало Мікаеля, що не існує жодного директора банку або відомого глави компанії, який би не був пройдисвітом.

Про Лісбет Саландер Мікаель ніколи не чув і був у щасливому невіданні щодо зробленого нею цього дня звіту, та, якби він її слухав, то згідливо закивав би, коли Лісбет заявила, що його відверта огида до охочих рахувати гроші не є проявом лівого радикалізму. Не можна сказати, що політика Мікаеля не цікавила, але до різних політичних «ізмів» він ставився з надзвичайною підозрілістю. Єдиний раз, коли він голосував на виборах до риксдагу — це було в тисяча дев’ятсот вісімдесят другому році, — він зупинився на соціал-демократах просто тому, що, на його думку, ніщо не могло бути гірше, аніж іще три роки мати Йосту Бумана міністром фінансів, а Турбйорна Фельдіна чи, можливо, Улу Ульстена — на посаді прем’єр-міністра. Тому він без великого ентузіазму проголосував за Улофа Пальме, діставши в результаті вбивство прем’єр-міністра, «Бофорс»[27] і справу Еббе Карлссона.[28]

Мікаель зневажав репортерів, що пишуть про економіку, через нехтування ними такої, на його думку, очевидної речі, як мораль. Для нього рівняння розв’язувалося просто. Директора банку, який розбазарив сто мільйонів через нерозважливі спекуляції, треба знімати з роботи. Керівника підприємства, котрий створює «дуті» компанії, слід садити у в’язницю. Домовласника, який примушує молодь нелегально оплачувати кімнату з клозетом, необхідно робити об’єктом загального осуду.

На думку Мікаеля Блумквіста, завдання репортера-економіста полягало в тому, щоб виявляти і викривати фінансових акул, які створюють банківські кризи і пускають на вітер капітали дрібних вкладників у божевільних вервечках дот-комів. Він гадав, що такому журналістові належить наглядати за керівниками підприємств з тією ж пильною увагою, з якою політичні репортери відстежують найменший невірний крок міністрів і членів риксдагу. Політичному журналістові ніколи б не спало на думку вважати лідера партії непогрішимим, ніби той святий, і Мікаель відмовлявся розуміти, чому так багато економічних журналістів найважливіших ЗМІ країни ставляться до посередніх біржових ділків з обожнюванням, начебто ті — рок-зірки.

Така незвичайна для економічної журналістики позиція колись привела його до гучного конфлікту з колегами, декотрі з яких, перш за все Вільям Борґ, стали його найзлішими ворогами. Мікаель повівся загонисто, розкритикувавши побратимів по перу за те,