Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чорт! — спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою — липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.
— Ми зробили томографію мозку після смерті, — проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. — Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
— Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, — нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. — Ви ж не могли стежити за ним в апараті.
— Ти не зрозуміла, — нахилився до екрана Антоніо, — у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору[22]. У крові — ніякого лейкоцитозу[23], швидкість осідання еритроцитів — у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.
Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:
— Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, — найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, — це малюнки пацієнтів.
— Малюнки? — Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.
— Так, — кивнув еквадорець. — Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому — ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.
— Наприклад?
— Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, — в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. — Фрактали — це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…
Тоні майже закінчив фразу, перш ніж француженка змогла прогнати заціпеніння та зупинити його:
— Не пояснюй. Я знаю, що таке фрактали. Ти можеш показати хоч один?
Еквадорець нахилився, пошукав у шухляді та дістав звідти аркуш альбомного паперу. Підніс його до камери.
— Ти зблідла, — Антоніо примружився та наблизив носа до екрана. — Все гаразд?
— Тобі здалося, — захрипло відповіла жінка. Вона порахувала вікна: по десять у ряду, чотири ряди з кожного боку. Внутрішній двір, оточений глухими стінами. Це не могло бути просто збігом. Перед нею на екрані висіло зображення другого інженерного корпусу «NGF Lab». — Що ще?
— У пацієнтів трапляються нетривалі періоди просвітлення свідомості. Раз чи два на день. Тривають від п’яти хвилин до півгодини. Не більше. Бідолахи не розуміють, чому опинилися в неврологічній клініці, практично нічого не пам’ятають про останні кілька днів, скаржаться на жахливий головний біль, відчуття несправжності власних думок і кажуть, що чують у голові голоси чи то пак один і той самий голос… Із тобою точно все нормально? Ти виглядаєш так, наче у тебе починається інфаркт.
— Я не думаю, що це епідемія. — Лаура проігнорувала запитання: — Скільки всього цих «сутінкових»?
Після цього запитання підійшла черга Арреоли бліднути.
— Триста шість.
— От лайно, — не стрималася француженка.
— Ага, поки що триста шість, — серйозно відповів Антоніо. — Це ще не все, Лауро.
Вона здогадувалася, що найбільш вражаючі відомості Арреола притримав наостанок.
— Я переконаний, що наші «клієнти» не знають і не знали один одного. Їх доправляли поодинці, ми тримаємо їх в ізольованих камерах, вони сплять і харчуються нарізно, вони занадто агресивні, щоб пускати їх на прогулянки, тим більше разом. Та, попри це, вони всі в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.
Лаурі здалося, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння. Перед очима затанцювали темні плями. Такого вона не очікувала. ВСІ — В ОДИН ГОЛОС — КЛИЧУТЬ КОГОСЬ — НА ІМ’Я ТИМУР. Психіатр широко розкрила рота та спробувала вдихнути, однак горлянку неначе стягнуло гнучкою мембраною. Лаура відчула, як ця невидима мембрана прогнулася під тиском повітря
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.