Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Друзі, не бійтеся! Підійдіть і познайомтеся з дітьми, які позбавили нас непроханого гостя!

Одна за одною на галявку повиходили химерні тварини. Едисон називав їх по черзі. Першому створінню, наче горішню половину мініатюрного жирафа пришили до нижньої половини віслюка, тому воно незграбно пересувалося на двох задніх ногах — єдиних своїх кінцівках.

— Це Дідра, — представив Едисон. — Емурафа. Це як віслюк і жирафа разом, тільки ніг менше і вдача капосна. Вона зовсім не вміє програвати в карти, — пошепки додав він. — Ніколи не грайте з емурафою в карти. Дідро, привітайся.

— Бувайте! — сказала Дідра, і її великі кінські губи розійшлися, оголюючи великі випнуті зуби. — Який кошмарний день! Мені дуже неприємно з вами познайомитися! — І вона зайшлася по-віслючому верескливим сміхом. — Це я дражнюся.

— Дідра вважає себе дотепницею, — пояснив Едисон.

— Якщо ти віслюк і жирафа, то чому тебе не називають віслорафою? — спитала Оливка.

Дідра насупилася.

— Що це за жахлива назва? Емурафа легко скочується з язика, тобі так не здається? — Для наочності вона висолопила язика, товстого, рожевого, три фути завдовжки, та його кінчиком поправила тіару в Оливки на голові. Оливка вереснула й, підсміюючись, забігла за спину Бронвін.

— А тут усі тварини розмовляють? — спитав я.

— Лише ми з Дідрою, — відповів Едисон. — І це добре, бо кури й так не замовкають, хоч і слова не можуть сказати! — І, наче за сигналом, з обпаленого почорнілого курника нам назустріч із квохтанням вискочила зграйка курей.

— А! — сказав Едисон. — Ось і дівчатка.

— А що сталося з їхнім курником? — спитала Емма.

— Щоразу, коли ми його ремонтуємо, вони влаштовують там пожежу, — пожалівся він. — Така морока. — Едисон повернувся і кивнув в інший бік. — Може, вам краще трохи відійти? Коли вони хвилюються…

БАХ! — наче чверть шашки динаміту вибухнула, і ми всі підскочили. Останні кілька непошкоджених дощок курника розкололися і полетіли в повітря.

— …у них вибухають яйця, — закінчив він.

Коли розвіявся дим, ми побачили, що кури йдуть нам назустріч, цілі, неушкоджені й начебто зовсім не здивовані вибухом. Довкола них повільно осідала товстими сніжинками хмарка пір’я.

У Єноха відвисла щелепа.

— Хочете сказати, ці кури кладуть вибухові яйця?! — вигукнув він.

— Лише коли хвилюються, — пояснив Едисон. — А так здебільшого їхні яйця цілком безпечні — і смачнючі! Але через ті, що вибухають, їх назвали не дуже приємно — армагеддонські кури.

— Не підходьте до нас! — закричала Емма курям. — Ви нас усіх підірвете!

Едисон розсміявся.

— Запевняю вас, вони хороші й цілком безпечні. А яєць не відкладають ніде, крім курника. — Кури радісно сокорили у нас під ногами. — Бачите? — сказав пес. — Ви їм сподобались!

— Це психушка! — заявив Горацій.

Дідра засміялася.

— Ні, голубчику. Це звіринець.

Далі Едисон відрекомендував нас кільком представникам тваринного світу, чиї особливості не так впадали у вічі, зокрема сові, яка мовчки пильно спостерігала за нами з гілляки, та групі мишей, які, здавалося, то зникали, то виринали знову, неначе половину свого часу проводили в якомусь іншому вимірі. А ще був цап із дуже довгими рогами й бездонними чорними очима, сирота зі стада дивних цапів, які колись жили в лісі внизу.

Коли всі тварини зібралися, Едисон заволав:

— Тричі «ура» тим, хто вбив порожняка!

Дідра закричала по-ослячому, цап ударив копитом об землю, сова пугукнула, кури засокотали, а Буркун буркнув на знак схвалення. І поки все це відбувалося, Бронвін та Емма обмінялися поглядами. Бронвін зиркнула вниз на пальто, під яким ховалася пані Сапсан, і підвела погляд на Емму, запитуючи: «Тепер?» Та Емма у відповідь похитала головою: «Ще ні».

Бронвін поклала Клер на траву під розложистим деревом. Дівчинка пітніла й тремтіла, то непритомніла, то знову приходила до тями.

— Є один еліксир від лихоманки. Я бачив, як його готувала пані Королик, — сказав Едисон. — Бридкий на смак, проте дієвий.

— Мама колись варила мені курячий суп, — підкинув я ідею.

Кури схвильовано заквоктали, а Едисон зиркнув на мене сердито.

— Він пожартував! — заспокоїв пес. — Просто пожартував, такий безглуздий жарт, ха-ха! Курячого супу не існує в природі!

Едисон і емурафа пішли готувати еліксир — з допомогою Буркуна на його відставлених убік великих пальцях. Зовсім скоро вони повернулися з мискою якогось варива, що нагадувало брудну воду після миття посуду. Щойно Клер випила все до останньої краплинки й знову заснула, тварини влаштували для нас скромну учту: кошики свіжого хліба, печених яблук і зварених круто яєць (не вибухових). Усе це подали нам до рук, бо тарілок, виделок і ножів у них не було. Я й не усвідомлював, як зголоднів, поки менш ніж за п’ять хвилин не поглинув три яйця й хлібину.

Наївшись, я відригнув, витер рота, підвів погляд і побачив, що всі тварини зацікавлено нас роздивляються. Їхні очі були такі жваві, у них світився такий розум, що я трохи заціпенів і мусив побороти всеохопне відчуття, що я сплю і все це мені сниться.

Біля мене їв Мілард. Я розвернувся до нього і спитав:

— А ти раніше чув про те, що існують дивні тварини?

— Лише з дитячих казок, — з повним хліба ротом відповів він. — Як дивно, що нас привела до них саме така казка.

Лише Оливку, здавалося, побачене нітрохи не збентежило. Може, тому, що вона була ще дуже маленька (принаймні частково) і відстань між казками та реальним життям не видавалася їй такою неосяжною.

— А де інші тварини? — спитала вона в Едисона. — У казці про Катберта були ходуленогі ведмегрими й двоголові рисі.

Щойно прозвучали ці слова, як урочистий настрій тварин мов рукою зняло. Буркун сховав обличчя у великих лапах, а Дідра зітхнула з тихим іржанням.

— Не питай, не питай, — і вона опустила довгасту голову. Але було запізно.

— Ці діти допомогли нам, — промовив Едисон. — Вони заслуговують на те, щоб почути нашу сумну історію, якщо в них є таке бажання.

— Якщо ви не проти нам розповісти, — кивнула Емма.

— Я люблю сумні історії, — сказав Єнох. — Особливо ті, у яких принцес пожирають дракони і в кінці всі вмирають.

Едисон прокашлявся.

— У нашому випадку радше навпаки — принцеса з’їла дракона, — сказав він. — Останні роки були важкими для таких, як ми, а перед тим було кілька важких століть. — Пес крокував туди й назад, і голос у нього набув урочистості, як у проповідника. — Колись давно в цьому світі було повно дивних звірів. У дні Алдінна на Землі було більше дивних тварин, ніж дивних людей. Такого розмаїття форм і розмірів ви й близько собі