Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

низку, — ця низка тягнеться від Бруклінського мосту на захід аж до самої будівлі суду в Каунсіл-Блафс, штат Індіана. Вони заробляють собі на прожиття, працюючи в магазинах, ресторанах, на фабриках і в конторах. Ці дівчата за походженням прямі родичі Єви, вони ж і завоювали права жінок, а якщо вам заманеться ці права оскаржувати, то маєте добру нагоду дістати неабиякого ляпаса. Вони добрі товаришки, чесні й вільні, вони ніжні та зухвалі й дивляться життю просто в очі. Вони зустрічалися з чоловіком віч-на-віч і дійшли висновку, що це істота досить-таки жалюгідна. Вони переконалися, що описи чоловіка в романах, де той змальований казковим принцом, не знаходять підтвердження в дійсності.

Ось такою дівчиною й була Меймі. Уся вона сяяла життям, веселощами й жвавістю; з гостями по слово далеко не ходила; померти зо сміху можна було, коли вона їм відповідала. Я не люблю проводити розкопки в надрах особистих симпатій. Я дотримуюсь теорії, що суперечності захворювання, яке відоме під назвою «кохання», — річ така ж приватна й особиста, як зубна щітка. Тому ви мені вибачте, якщо я не подам повного прейскуранта тих почуттів, які я відчував до Меймі.

Незабаром я вже мав звичку регулярно з'являтися в наметі в нерегулярний час, коли там бувало якнайменше народу. Меймі підходила до мене, посміхаючись, у чорній сукенці й білому фартушку й говорила: «Привіт, Джеффе, чому не прийшли у відведений час? Свідомо запізнюєтеся, щоб усіх турбувати? Смажені-курчата-біфштекс-поросячі-відбивні-яєчня-з-шинкою» — і тому подібне. Вона називала мене Джеффом, але це зовсім нічого не означало. Їй же треба було якось відрізняти нас один від одного. А так було найшвидше й найзручніше. Я зазвичай з'їдав два обіди й намагався їх розтягнути, як на бенкеті у вищому світі, де змінюють тарілки й дружин, мимохідь перекидаючись жартами між присьорбуваннями. Меймі все це терпіла. Не могла ж вона влаштовувати скандали і втрачати незайвий долар лише тому, що я прийшов не за розкладом.

За якийсь час ще один хлопець на ім'я Ед Коллієр приохотився споживати їжу в незапланований час, і завдяки нам між сніданком і обідом, між обідом і вечерею були перекинуті постійні містки. Намет перетворився на цирк із трьома аренами, і Меймі вже зовсім не мала часу, щоб відпочити за кулісами. Цей Коллієр був ніби нашпигований різними вигадками й хитрощами. Він працював чи то бурильником колодязів, чи займався страхуванням, чи заявками, чи ще бозна-чим — вже й не пам'ятаю точно. Він був досить густо намазаний добрими манерами й під час розмови вмів прихилити до себе. Ми з Коллієром створили в наметі атмосферу упадання і змагання. Меймі трималася на висоті неупередженості й розподіляла між нами свої люб'язності, немов здавала карти в клубі: одну мені, одну Коллієру й одну в банк. І жодної карти в рукав.

Ми з Коллієром, звичайно, познайомилися, а інколи навіть проводили разом час за межами намету. Без своїх військових хитрощів він створював враження славного хлопака, а його ворожість була якоюсь кумедною.

— Я помітив, що вам подобається засиджуватися в бенкетних залах після того, як усі гості розійшлися, — якось сказав я йому, аби подивитися, що він відповість на це.

— Так, — сказав Коллієр задумливо. — Шум і штовханина дратують мої чутливі нерви.

— І мої теж, — сказав я. — Славна дівчина, га?

— Ось воно куди, — сказав Коллієр і засміявся. — Якщо ви вже заговорили про це, то я можу заявити, що вона не створює поганого враження на мій зоровий нерв.

— А мої очі вона просто-таки радує, — сказав я. — І доводжу до вашого відома, що я за нею упадаю.

— Я буду також чесним, — сказав, Коллієр. — І якщо в аптеках тут вистачить пепсину[82], я вам влаштую такі перегони, що ви дійдете фінішу з розладом шлунку.

Так розпочалися наші перегони. Ресторан постійно поповнює запаси. Меймі опікується нами, весела, люб'язна, і ми йдемо пліч-о-пліч, а Купідон і кухар працюють у ресторації Дюгана понаднормово.

Якось у вересні я умовив Меймі вийти зі мною на прогулянку після вечері, як тільки вона закінчить прибирання. Ми пройшлися трішки й сіли на колоди на околиці міста. Така нагода могла ще довго не траплятися, і я сказав усе. Сказав, що бразильські діаманти і патентовані тріски для розпалювання дають мені прибутки, якими цілком забезпечити добробут обох нас, що ні ті, ні другі не можуть витримати конкуренції з блиском в очах однієї персони і що прізвище Дюган слід змінити на Пітерс, — а якщо ні, то прошу пояснити чому.

Меймі спочатку нічого не відповіла. Потім вона зненацька якось уся здригнулася, і тут я почув дещо повчальне.

— Джеффе, — сказала вона, — мені дуже шкода, що ви заговорили. Ви мені подобаєтеся, але немає на світі чоловіка, за якого б я вийшла заміж, і ніколи не буде. Ви знаєте, чим є чоловік у моїх очах? Це могила. Це гріб для поховання в ньому біфштексів, поросячих відбивних котлет, печінки й яєчні з шинкою. Ось чим він є, і більше нічогісінько. Два роки я бачу перед собою чоловіків, які їдять, їдять і їдять, аж вони перетворилися для мене на жуйних двоногих. Чоловік — це щось таке, що сидить за столом із ножем і виделкою в руках. Такими вони засіли у мене в свідомості. Я намагалася перебороти в собі це відчуття, але не могла. Я чула, як дівчата вихваляють своїх женихів, але для мене це незрозуміле. Чоловік, м'ясорубка і шафа для провізії викликають у мене однакові почуття. Я пішла якось на виставу, подивитися на актора, за яким упадали всі дівчата. Я сиділа й думала, який він любить біфштекс — із кров'ю, середній чи добре просмажений, і яйця — рідкі чи круто зварені? І більше нічого. Ні, Джеффе. Я ніколи не вийду заміж. Дивитися, як він приходить на сніданок і їсть, повертається на обід і їсть, з'являється, нарешті, на вечерю і їсть, їсть, їсть…

— Але ж, Меймі, — сказав я, — це минеться. Ви занадто багато часу мали з цим справу. Звичайно, ви колись одружитеся. Чоловіки не завжди їдять.

— Якщо зважати на мої спостереження — завжди. Ні, я вам скажу, що я хочу зробити. — Меймі раптом загорілася, і її очі заблищали.

— У Террі-Хот живе одна дівчина, звати її Сьюзі Фостер, вона моя подруга. Вона прислуговує там у буфеті на вокзалі. Я працювала там два роки в ресторані. Сьюзі чоловіки ще більше остогиділи, бо чоловіки, які їдять на вокзалі, їдять і давляться через поспіх. Вони намагаються