read-books.club » Сучасна проза » БЖД 📚 - Українською

Читати книгу - "БЖД"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "БЖД" автора Олександр Леонідович Ушкалов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 53
Перейти на сторінку:
з «ним»?

—З усім-усім...

—Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.

—Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже не­гаразд, як тобі здається...

—Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?

—Що ти маєш на увазі?

—Для чого тобі слухати про моє все-все?

—Ну, – каже вона, – у мене така робота.

—Яка така?

—Телефонна служба довіри.

—Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до ме­не причепилася?

—Слухай, – відрубує вона, – ти або розпо­відаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?

—Негаразд, – відказую я. -Що?

—Все, ти ж знаєш.

—Зникни, – просить вона.

– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче ні­чого не почув.

Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіно­чих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.

– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама по­прохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,

мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, як­що той раптом насере на чийсь газон. А потім офі­ціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бач­ку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим вияви­лося, що це не клозет, а якась телепортаційна ка­бінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лон­дон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загу­бив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.

—Ну як? – перепитую я білявку.

—Що? – розгублено кліпає вона.

—Як тобі моє все-все?

—Повний пи... негаразд, – встигає виправи­тись вона.

—Я ж казав...

—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...

—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.

—Що... теж?

—Ну, і телефонної служби довіри?

—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?

—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «міс­цевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уяв­ляю, де опинився.

—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».

—Якщо з кафе, то так.

—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.

—Що? – ніяк не врублюся я.

—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...

Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичай­ний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини на­магаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лон­дон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...

Я розгублено зводжуся й навіть нічого не мо­жу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, кон­кретно негаразд.

– Ти в разі чого, – насилу приховуючи пос­мішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.

Ідучи коридором, я думаю про траханий біз­нес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлів­ки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і дво­сторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підпи­суємо двосторонню угоду про створення спільно­го клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть як­що «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Тре­ба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок неда­леко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, про­стрелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив сво­їх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...

«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла ме­режа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один

спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так са­мо, як і я, десь заблукав, розчинився в цих під­земних катакомбах?»

Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутив­шись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під го­рілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде не­ма, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже во­ни, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і вино­шу на вулицю, де намагаюся поставити його вер­тикально. Ікарус падає. Вперто падає.

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дра­тує, що хтось говорить про мого найкращого дру­га, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко

1 ... 16 17 18 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «БЖД», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "БЖД"