Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Ну? - спитав стерновий. - Чого їм треба?

- Креветок, - відказав капітан. - Живих.

- У цих водах? - перепитав стерновий. - У цю пору року? - Він похитав головою. - Ні, це ніяк не вийде.

Чон До спитав:

- А чого вони не можуть просто креветок купити?

- То і я в них спитав, - відповів капітан. - А вони кажуть: треба саме північнокорейських.

Таке замовлення могло йти лише зверху, можливо, навіть із самої верхівки. Вони чули, що в Пхеньяні великий попит на холодноводних креветок. За новою модою, їх їдять живцем.

- І що робити? - спитав стерновий.

- Що робити, - пробурчав капітан, - що робити…

- Ну що ж тут вдієш, - знизав плечима Чон До. - Замовили нам тих креветок, то треба їх дістати, еге ж?

Капітан нічого не сказав, він відкинувся назад, усе ще звісивши ноги з борту, і заплющив очі.

- Вона в усе щиро вірила, - промовив він, - моя дружина. Вважала, що тільки соціалізм знову зробить нас сильними. Вона завжди казала: «Будуть труднощі, потрібні будуть якісь жертви. А потім усе буде добре…» Я, знаєте, і не думав, що колись за отакими словами скучатиму. Не розумів, як мені потрібен хтось, хто завжди скаже мені - чому так .

- Та чого там, - почав було стерновий. - Адже від вас інші люди залежать. Тут ви всім потрібні. От уявіть, що було б, якби другий помічник не мав кому цілий день ставити дурні питання!

Капітан тільки рукою махнув.

- Росіяни дали мені чотири роки, - сказав він. - Чотири роки потрошити рибу на кораблі, весь час у морі, ні разу в порт не заходили. Я домовився, щоб росіяни відпустили мою команду. Вони там усі були молоді, в основному сільські хлопці. А наступного разу? Ох, сумніваюся.

- Ну ми ж просто по креветки попливемо, - заспокійливо мовив стерновий, - а як не зловимо, то й не зловимо.

Капітан на цей план нічого не відповів, а продовжив:

- Весь час припливали траулери. Кілька тижнів походять у морі, а тоді вилов везуть до нас, на тюремний корабель. Ніколи не знаєш, що це. Ти в цеху, і тут чуєш двигуни, траулер суне, а тоді гідравлічний затвор відкривається - ми інколи одразу на столи вилазили - і жолобом, як хвиля, у цех вивалюється риба, тисячі рибин: жовтохвіст, тріска, люціан, навіть дрібні сардинки, - і раптом опиняєшся по пояс у них. І всі вмикають пневматичні пилки, бо ніхто звідси не вийде, поки не прорідить собі шлях у тій рибі. Бувало, що риба вся в інеї, бо шість тижнів лежала в трюмі, а бувало, що з ранкового вилову, аж слиз живий на ній.

- Ближче до вечора, - вів далі капітан, - відкривали шлюзи, щоб спустити відходи, і виливали в море тисячі літрів риб’ячих нутрощів. Ми завжди виходили нагору на це подивитися. Нізвідки налітали цілі зграї морських птахів, а потім риби з акулами - повірте мені, там таке робилося! А потім з глибини здіймалися кальмари, здоровенні, з отих, арктичних, вони біліли, як молоко у воді. Від збудження вони ставали червоно-білими, біло-червоними, а коли кидалися, то осліплювали свою жертву - біліли, аж світилися, ви такого навіть не уявили б. Коли кидається кальмар - це як блискавка під водою…

- Було якось, два траулери вирішили наловити отих кальмарів. З одного скинули сіть і виставили на глибину. Низ цієї сіті причепили на другий траулер, який виконував роль буксира. Кальмари повільно спливли, деякі по центнеру важили, а коли почали кидатися, то сіть під ними вже піднялася - і виходу їм не було.

- Ми це все спостерігали з палуби. Щось їм кричали, підбадьорювали, вірите? Тоді пішли назад працювати, наче й не навалять нам зараз у цех під зав’язку отих самих кальмарів, аж електричних від люті. Ну тисячу акул - то ще нехай, у них же не по десять рук і того чорного дзьобища нема. Акули не так лютують, у них нема таких здорових баньок і присосок з гаками. Як згадаю цей звук, коли кальмари ляпають з жолоба, і чорнило на всі боки, і дзьоби об сталь скрегочуть, і вони з люті аж міняться… Там на борту був такий малий, в’єтнамець, до гроба не забуду. Такий славний хлопчина, салабон іще, десь як наш молодий другий помічник, ну і я щось ніби взяв його під крило. Воно ж дитина, ще життя не знає. І руки, ви б бачили, які дрібні. Зап’ястя ну отаке…

Чон До слухав цю історію так, немовби її передавали по радіо з далекої далини. За такі живі, людські історії можна було не на жарт сісти, однаково про що розповідалося. Не важливо, про стару бабу чи про злих кальмарів - якщо оповідь відволікала почуття від Великого Керівника, це було небезпечно. Чон До відчував, що потрібна друкарська машинка, що це треба записати, і то була серйозна причина слухати в темряві.

- А звали його як? - звернувся він до капітана.

- Штука в тому, - той раптом змінив тему, - що забрали її в мене не росіяни. Росіянам тільки й треба від мене було, що чотири роки. Потім відпустили, і все. А тут воно ніколи не кінчається. Нема кінця-краю.

- Що це значить? - спитав стерновий.

- Це значить - розвертай, - відрубав капітан. - Знову на північ пливемо.

Стерновий вирішив уточнити:

- Ну ви ж нічого дурного не надумали, правда?

- Я збираюся просто йти по креветок.

Чон До поцікавився:

- А тоді, коли вас узяли росіяни, ви ходили по креветок?

Але капітан заплющив очі.

- Ву, - сказав він. - В’єтнамця звали Ву.

Наступної ночі місяць був дуже яскравий, і вони вже були далеко на північ, біля мілин Чурчуксану, спірної групи вулканічних острівців. Увесь день капітан казав Чонові До прислухатися до всього, до «будь-кого, будь-чого будь-де поблизу», - але, коли вони наблизилися до найпівденнішого атола, віддав команду вимкнути все, так щоб усі батарейки можна було поставити в ліхтарики.

Невдовзі стало чути, де з моря витикаються скелі, і від вигляду білої піни на невидимо-чорній пемзі ставало моторошно. Коли не видно скель, навіть місяць не допомагає. Капітан разом зі стерновим стояв коло стерна, а перший помічник із