Читати книгу - "Мізері"

Коп поставить чашку та встане з-за столу.

«Що ж, мем, як ви побачите когось із такими прикметами, не зволікайте та одразу зв’яжіться з нами. Він досить відома особа. Про нього писали в журналі «Піпл» [44] , ще в парочці інших…»

«Неодмінно, офіцере!»

І коп подасться геть.

А може, подібна ситуація вже відбулася, а Пол просто нічого не знав. Може, поки він забувався наркотичним сном, реальний прототип чи прототипи уявного копа вже відвідали Енні. Бачить Бог, він достатньо часу провів у відключці. Він розмірковував далі та вирішив, що це малоймовірно. Він був не якимсь там Джо Бло з Кокомо, блудьком без роду та племені. Про нього писали в «Піпл» (після виходу першого бестселера) та «Ас»[45] (після першого розлучення), про нього було питання в недільній колонці Волтера Скотта «Парад знаменитостей»[46]. Мали відбутися повторні перевірки: може, по телефону, може, копи самі мали приїхати. Коли пропадала знаменитість (навіть така псевдознаменитість, як письменник), поліція ставала особливо наполегливою.

«Друже, це всього лиш здогадки».

Може, здогадки, а може, логічні висновки. Так чи інакше, це все одно краще, ніж просто лежати й нічого не робити.

А як щодо відбійників?

Пол спробував пригадати, але не зміг. Лише згадав, як потягнувся по сигарети, потім якимось незбагненним чином земля та небо помінялися місцями, а потім — темрява. Але, знову ж таки, логічне мислення (чи здогадки освіченої людини, якщо вам кортить зачванитися) дарувало надію, що копи ще не навідувалися. Зім’яті відбійники та порвані линви викликали би занепокоєння в дорожньої служби.

То що ж сталося насправді ?

Пол втратив керування на відрізку дороги, де не було крутих схилів, просто рівчак, у який, перевернувшись, вилетіла його машина. Якби рівчак був глибший, там би стояли відбійники. Якби рівчак був глибший, Енні Вілкс навряд чи змогла би до нього дістатися, не згадуючи навіть про те, щоби самотужки витягнути його на дорогу.

Тож де була його машина? Звісно ж, її засипало снігом.

Пол прикрив очі рукою та побачив міський снігоприбирач, який під’їжджав до місця, де він дві години тому зазнав аварії. Увечері прибирач здається тьмяною оранжевою плямою у вируючому снігу. Водій закутався по самі вуха, на голові в нього старомодний залізничний кашкет, зшитий із синьо-білих клаптиків оббивної тканини. По його праву руку, на дні неглибокої канави, яка трохи далі переходить у звичний для гірської місцевості яр, лежить «камаро» Пола Шелдона. Вицвілий блакитний стікер «ГАРТА[47] В ПРЕЗИДЕНТИ» на задньому бампері — найяскравіша пляма в тому рівчаку. Хлопець на снігочистії не помічає машини, бо стікер надто вицвілий, аби впасти в око. Бокові рала звужують поле зору, окрім того, вже стемніло, і він дуже втомився. Він просто хоче завершити останній рейс, передати снігочистій наступній зміні та випити заслужену чашку гарячої кави.

Він проїжджає повз, снігова хмара, що виривається з-під рала, засипає рівчак. «Камаро», яка була занесена по вікна, тепер вкрита снігом по дах. Пізніше, коли грозові сутінки вкінець загустішають, коли речі на відстані простягнутої руки здаватимуться нереальними, з’явиться друга зміна дорожньої служби. Вона поїде у зворотному напрямку та остаточно поховає «камаро» під снігом.

Пол розплющив очі та поглянув на стелю. По штукатурці розповзлося тонке мереживо тріщин, які утворювали візерунок, схожий на три переплетені літери «В». Він устиг досконально їх вивчити, не встаючи з ліжка протягом нескінченної низки днів, що тяглася після виходу з хмари. Тепер вони знову впали йому в око, і він став ліниво перебирати в пам’яті слова, що починалися на «В»: ворожий, відьомський, вихлястий та вивернутий .

Так.

Може, все так і було. Може.

Чи замислювалася Енні про те, що станеться, коли знайдуть його машину?

А вона могла . Вона була божевільною, але не дурненькою.

І все ж таки їй ніколи не спадало на думку, що може існувати ще одна копія «Швидких автівок».

«Так. І вона була права. Ця сука була права. Копії не існувало».

В уяві постали образи почорнілих сторінок, що літали по кімнаті, вогонь, запах акту знищення… Він вищирився на образи і спробував подумати про щось інше — багата уява не завжди мала гарні наслідки.

«Копії не існувало, а дев’ять письменників із десяти зробили би копію, якби заробляли стільки ж, скільки я отримував за свої найменш вдалі книжки, навіть не з серії «Мізері». І їй не спало це на думку.

Бо вона не письменник .

А ще вона не дурна, в чому ми обоє вже переконалися. Гадаю, вона зациклена на собі, «я» Енні не просто велике, воно грандіозне. Спалити рукопис здавалося їй правильним вчинком, проте її поняття про правильні вчинки можна зруйнувати такими банальними речами, як копіювальний апарат у банку та кілька стосів четвертаків… цей сигнал так і не з’явився на її радарі, мій друже».

Інші логічні висновки могли виявитися не більш стійкими, ніж піщані замки, проте його враження від Енні Вілкс було непорушним, наче Гібралтарська скеля. Він займався деякими дослідженнями, коли писав «Мізері», тому розумівся на неврозі та психозі краще, ніж пересічний обиватель. Він знав, що, хоча психопат із межевим розладом міг почергово впадати в глибоку депресію чи стан агресивного, радісного збудження, під цим завжди ховалося роздуте, хворе его, переконане, що вся увага прикута до нього, що воно грає першу скрипку великої драми, розв’язку якої, затамувавши подих, чекають мільйони невидимих глядачів.

Подібне его було не здатне утворювати деякі логічні зв’язки. Хід думок можна було передбачити, оскільки він простягався лише в одному напрямку: від хворої людини до предметів, ситуацій чи осіб, над якими суб’єкт не мав влади (чи до фантазій — невротик іще відокремлював їх від реальності, а психопат уже не бачив жодної різниці).

Енні Вілкс хотіла знищити «Швидкі автівки», і тому в її світі існував лише один примірник.

«Можливо, я зміг би врятувати цю кляту книжку, якби сказав, що є інші