Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

Зрештою, Лонгій-Л’Оккі вирішив ставитися до своїх неприємностей філософськи. Тобто шукати в усьому позитивну сторону.

Хоча дотепер йому так і не вдавалося знайти цю «позитивну сторону» у своєму високому зрості.

Схоже, нещодавно Лонгій-Л’Оккі вкотре зробив помилку. Принаймні Сигізмундові здалося, що чарівник трішки підріс з учорашнього дня. І зараз навіть чіпляв своєю чубатою головою, не прикритою протишашковою каскою, краєчек полярного сяйва.

Поява Лонгія-Л’Оккі відволікла Сигізмунда від перегляду портретів. Ще Брехла засмучувало, що досі він не знайшов тієї самої особи, яка йому була потрібна. Бо, як виявилося, старий перевірений спосіб Сигізмунда цього разу не спрацював. Усі портрети, що показували йому гвінпіни, викликали в Брехла підозри. Та що там! Підозри викликала навіть особа Лонгія-Л’Оккі! Занадто вже вона була... незвичайна.

Так, з чарівником було щось не те. Але довести цю думку до кінця Сигізмунд не встиг. Раптом весь Будинок Порадників здригнувся, наче від сильного удару (або від того, що хтось гарненько полоскотав Будинку п’яти).

І чийсь хрипкий голос закричав:

— На абордаж!!!

Розділ шістнадцятий,

у якому знаходяться додаткові обставини і запасні ключі

Коли адміральша Бенбоу пішла, Розалінда тихенько постукала в двері.

— Фімко, ти там?

— Ні, вкрали мене, — огризнувся Фімка. — Тут я, тут, куди подінуся. Слухай, а в тебе випадково немає запасного ключа від дверей, га?

— Та ж бабця заборонила тебе звільняти. А вона в нас знаєш яка сувора!

— Знаю, — пробурчав Фімка. — На власній шкірі, можна сказати, випробував. Ну що, ваші імператорські величності, — звернувся він до чеширських тарганів у себе в кишені, — спіймали нас, чи не так?

— Дурниці, — долинуло з кишені. — Ця прибита Великим Капцем старушенція думає, що так легко взяти в полон Мося? Вона помиляється! Мось неполонимий! ...або — неполонаємий? Коротше, даремно вона так. Ось ключ від кімнати, у тебе в кишені.

— Як вам це вдалося?.. — здивувався Фімка.

— Ну, — поблажливо гмукнув Мось, — Ми ж уміємо ставати невидимими.

— І їх троє, — додав через двері Мірмелеон. — Троє невидимих тарганів можуть накоїти багато бід, повір мені, я знаю.

— Добре, Фімко, звільняйтеся і чимдуж біжіть звідси, поки бабця не спохопилася ключа!

— Вона не дізнається! — засміявся Мось. — Ми підсунули їй твій ключ, а її ключа забрали собі. Тож вона навіть не зможе тебе звинуватити в тому, що ти нас випустила.

— Але і це ще не все, — додав Мось (судячи з голосу, якийсь інший із Мосей). — Ми отут, у кімнаті, знайшли дещо цікавеньке. Пошукай-но в своїй іншій кишені.

— Ух ти, записка! — Фімка розгладив смужку паперу і прочитав на ній: «Фімко! Я пішла до географічного парку. Знайди мене там якомога швидше! Меліса».

— Та ви просто молодці, Мось! — похвалив тарганів Фімка.

— Стараємося, — скромно відгукнувся один із них. — Оскільки старушенція не знайшла записку, Ми вирішили, що знати їй про неї зовсім необов’язково. Тим більше, що записка призначалася тобі.

Відчинивши двері, Фімка спершу попросив Розалінду вивести його з палацу. А дорогою розповісти, що це за географічний парк і як туди потрапити.

І, ведучи Фімку похмурими коридорами, сестра Меліси коротко розповіла йому про це чудове місце в місті Охи. Ну, ми-то з вами не тікаємо від бабці-піратки, тому можемо приділити географічному паркові побільше уваги. Тим паче, що він того вартий.

У звичайних містах частенько зустрічаються ботанічні сади і зоологічні парки. У перших, як відомо, збирають рослини з усього світу, у другому — тварин. Ну, а в географічному парку Охів можна було знайти фрагменти ландшафтів, які потрапили туди з різних світів. Їх приносять із собою городяни, котрі страждають дивною хворобою, що називається ностальгія, або туга за батьківщиною. Чого тільки не побачиш у цьому географічному парку!

Отут вам і Каньйон Заблудлого Місяця, і Хаща Хижих Равликів, і Озеро Кольорової Музики (звідки набирає воду для своїх окулярів Лонгій-Л’Оккі), і... Ох, усього і не перелічиш за один раз, а щоб уважно оглянути всю цю пишноту, потрібен не один тиждень.

Почувши це, Фімка добряче зажурився. У нього не було тижня. І Меліса навряд чи буде його там стільки чекати. Адже вона написала «якомога швидше». Ні, «тиждень» точно не вкладається в поняття «якомога швидше»!

— Щось придумаємо, — заспокоїв його Мось. — Головне — потрапити до парку. Туди далеко йти?

— Далеченько, — зізналася Розалінда. — Але я вам допоможу. Я ж сьогодні качаю права, пом’ятаєте?

І коли вони вибралися з палацу, дівчинка викликала вже знайому Фімці хмару з двома сидіннями.

— Ну, Мірмелеоне, — сказала Розалінда, — бувай. Скажеш бабусі, що я полетіла качати права. А я справді полечу качати права, тільки спочатку завезу Фімку і Мосей у парк.

— Зачекайте! — захвилювався Мірмелеон. — Зачекайте! Адже Фімка познайомився з Мелісою тільки вчора, чи не так? Виходить, він не впізнає її, навіть якщо побачить!

— Як же бути?

— Ну... — муралевиний лев здригнувся, але потім пересилив власний страх і запропонував: — Мабуть, візьміть мене із собою... Якщо тобі потрібно займатися правами, то нічого іншого не залишається, хіба не так?

— Але ти ж раніше ніколи не виходив з палацу, — розгубилася Розалінда. — Ти ж казав...

— Неважливо, що я казав, — зітхнув Мірмелеон. — Мелісі потрібна допомога. І тільки ми можемо це зробити.

Вони сяк-так розмістилися на хмарі і полетіли до географічного парку.

Дорогою Фімка міркував про те, що ж змусило Мелісу втекти з палацу, але так нічого до ладу і не придумав. Він підозрював, що найімовірніше за все і уявити собі не зміг би, що відбулося з Мелісою, бо надто мало знав про тутешнє життя.

І ще одне. Взагалі Фімка був сміливим хлопчиком. Але, якщо чесно, він щиро сподівався, що Меліса не чекає його десь у Хащі Хижих Равликів або на Скелі Ікластих Каменів.

Розділ сімнадцятий,

у якому Будинок Порядників беруть на абордаж, а Сигізмунд