Читати книгу - "Стань сильнішим"

болю. Існує тиха, підступна альтернатива надмірній реакції на біль, відкиданню й притлумленню страждань — ми можемо їх накопичувати. Ми не вибухаємо недоречними емоціями і не вдаємося до звинувачень, щоб відхилити наші істинні почуття або притлумити біль. Накопичення починається подібно до «симптому канделябра»: ми надійно ховаємо страждання на споді душі, накопичуючи їх, аж поки наймудріша наша частина, наше тіло, не вирішує, що з нього годі. Повідомлення організму завжди чітке: «Поклади край накопиченню болю, або ж я покладу край тобі». Тіло завжди перемагає.

У сотнях інтерв’ю люди розповідали, як вони «тримали все всередині», аж поки не почали страждати на безсоння, відсутність апетиту і відчували таке пригнічення, що не могли зосередитися на роботі, або ж скочувалися у таку депресію, щоб не могли робити нічого, окрім як лежати в ліжку. Депресія і тривожність — це перші реакції організму на накопичення болю. Звичайно, існують органічні й біохімічні причини клінічної депресії і виснажливої тривожності — причини, яких ми не можемо контролювати, — але невизнаний біль і безвихідні страждання також можуть довести до цього.

Бессел ван дер Колк, професор психіатрії в Бостонському університеті, у своїй книжці «Тіло веде рахунок» («The Body Keeps the Score»)34 досліджує, як травма у буквальному розумінні переформатовує мозок і тіло та як задля повернення до нормального життя потрібно враховувати взаємозв’язок між нашим емоційним добробутом і тілом. Наші тіла дуже мудрі. Нам лише потрібно навчитися дослухатися до них і довіряти почутому.

Біль і страх застрягти посередині. Якщо вам траплялося застрягти в автомобілі, вам чудово знайоме це лячне й безпорадне відчуття. Кілька тижнів тому я кружляла з Еллен парковкою в Сан-Антоніо, шукаючи книжковий магазин, в якому бувала зо двадцять разів. Це було о десятій ранку в неділю, і стоянка була майже порожньою. Я трохи розгубилася, тому що крамниця, яку я так добре знала, зникла так само, як крамниця, що була поруч. Спочатку я подумала, що переплутала торговий центр, отож почала роззиратися у пошуках орієнтиру. Я відволіклася лише на частку секунди і наїхала на високу, з півметра завширшки роздільну смугу з бруківки. Скрегіт бетону по металевому днищу машини був страхітливим. Одна з цеглин бруківки зрушила з місця і стала сторчма, упершись в дно автомобіля, що опинився на роздільній смузі. Я не могла ані рушити вперед, ані дати задній хід. Автівка застрягла посередині.

Одна з причин, чому ми заперечуємо свої почуття, — це наш страх емоційно застрягнути. Якщо я визнаю свій біль, страх або гнів, я застрягну. Навіть трішки замислившись про них, я не зможу рухатися вперед і вдавати, що це не має жодного значення, адже рух вперед може вивільнити потік емоцій, які я не здатна контролювати. Я застрягну. Відчуватиму безпорадність. Визнання емоцій призводить саме до такого відчуття. А якщо я визнаю емоції і це вивільнить щось, чого я не зможу контролювати? Я не хочу плакати на роботі, на полі бою або в присутності батьків. Застрягання посередині — це найгірше, тому що ми відчуваємо повну втрату контролю. Ми відчуваємо безпорадність.

Того дня в Сан-Антоніо я вийшла з автівки і почала тупцяти навколо неї. Нарешті якийсь добрий чоловік зглянувся наді мною і підійшов. Зазирнувши під капот і оцінивши ситуацію, він сказав: «Вам знадобиться допомога. Усе вдасться, потрібно лише поміркувати». Після кількох хвилин «розумового штурму» у нас був план. Еллен увімкнула задню передачу, а ми із цим чоловіком трохи підняли передню частину автівки, і цеглина впала, звільняючи автомобіль. Якщо йдеться про застрягання, то виявляється, що автомобіль звільнити легше, аніж позбутися деяких моїх емоційних переживань.

Коли ми опиняємося у складних ситуаціях, накопичення емоційного мотлоху — це вже доволі погано. А застрягання там означає вразливість і безпорадність. Але заперечення емоцій не нагадує уникання високих бордюрів — це наче залишити свій автомобіль у гаражі. Там він буде у безпеці, ось тільки ви нікуди не доїдете.

Розвантаження від емоцій проти інтеграції

Ви не можете контролювати усі події, які з вами відбуваються, але можете вирішити, як їх сприймати35.

Maйя Енджелоу

Інтеграція — протилежність розвантаження від емоцій. Згадані вище методи є різними шляхами, які ми обираємо, щоб не інтегрувати у своє життя біль, котрий супроводжує наші історії боротьби. Удаючи, що нам не болить, ми обираємо ув’язнення в полоні темних емоцій, а визнаючи свої емоції і занурившись у них, обираємо свободу. Спокусливо думати, що замовчування нашого болю — найбезпечніший спосіб не допустити, щоб він оволодів нами, але зрештою уникнення болю таки підпорядковує наше життя. Думка про те, що «ми такі ж хворі, як наші таємниці», — не тільки приказка; з’являється усе більше емпіричних доказів того, що відмова від осмислення свого досвіду та інтеграції впливає не лише на наше емоційне здоров’я, але й на фізичне36.

Амбридж

Поширені вияви розвантаження від емоцій можуть ставати дуже тривожними. Вони відчуваються як фальш. На додачу до вибухового характеру і заразливого страху з’являється ще одна дуже складна поведінкова модель, яку я називаю «Амбридж». Вона має місце, коли не інтегруються світлі і темні емоції. У надмірній ласкавості є щось тривожне. Уся ця привітність видається наскрізь фальшивою і трохи нагадує бомбу сповільненої дії. Я назвала цю модель іменем персонажа з роману Джоан Роулінґ «Гаррі Поттер і Орден Фенікса» — Долорес Амбридж37. Амбридж носить манірні рожеві костюми й капелюшки, оздоблює свій рожевий кабінет бантиками й тарілочками з котенятами і обожнює піддавати тортурам дітей, які погано поводяться. Роулінґ пише про неї: «Я помічала не один раз, що невимовна витонченість пліч-о-пліч крокує з виразно немилосердними поглядами на життя». Вона додає: «Любов до усього нудотно-солодкуватого часто означає відсутність справжнього душевного тепла або милосердя». Я помітила те саме. Надто багато витончених емоційних виразів, надто багато заяв, як-от: «Усе дивовижно», або «Я просто ніколи не злюся і не засмучуюся», або «Якщо ви позитивно налаштовані, то зможете все докорінно змінити» — часто маскують справжній біль і страждання. Така поведінка — такий самий сигнальний прапорець, як і розпачливе занурення в себе або вибух люті.

Діти краще відчувають емоції під солодкою оболонкою. Чарлі, мій син-четвертокласник, іноді говорить: «Будь обережна. Я думаю, що вона не справжня кицька». Він має на увазі кицюню з мультфільму «Лего-фільм»(«The LEGO Movie»)38, радісну й добру, поки вона зненацька не перетворюється на Суперзлу Кицьку. Ключовим моментом є інтеграція. Постійно бути на світлій стороні — це так само небезпечно, як постійно перебувати в темряві, тому що заперечення емоцій підживлює темряву.

Стратегії розпізнавання емоцій

Отже, як розпізнати емоції, не вихлюпуючи їх на інших? Відповідь, яку я знайшла у своєму дослідженні і спробувала застосувати на практиці у своєму житті, звучить доволі просто: дозвольте собі відчувати емоції, цікавтеся ними, звертайте на них увагу і практикуйте. Цей підхід вимагає практики. Бентежної, неприємної практики.

Письмовий дозвіл

Свій перший дозвіл на емоції я написала на папірці для нотаток того ранку, коли уперше зустрілася з Опрою Вінфрі, яка інтерв’ювала мене для своєї програми «Super Soul Sunday»39. Я написала: «Дозвіл на радість, веселощі і дурниці». Тепер кишені моїх джинсів частенько напхані папірцями з дозволами. Ми з моєю командою часто розпочинаємо складні зустрічі з писання дозволів і читаємо їх одне одному, а вже потім починаємо працювати. Ми не розпізнаємо емоцій, якщо не дозволимо собі їх відчувати.

Якщо ви виросли в родині, де емоції не лише дозволяли, але й заохочували, вам, можливо, легше