Читати книгу - "Стань сильнішим"

руку, так само як обстежив Еллен. Лорна — твердий горішок, вона мужньо намагалася переконати нас усіх, що з нею все гаразд. Очевидно, вона дуже хотіла, щоб з її пальцем все було в порядку. Але тої самої миті, коли Стів торкнувся її руки, вона аж підскочила від болю. Стів подивився на Сюзанн і сказав: «Це тонка чутливість. Потрібно зробити рентген».

Наступного дня я розпитала Стіва, чи існує в медицині такий термін, як «тонка чутливість». Я чула, як він уживав це словосполучення раніше, і воно здавалося мені потішним (наче «дивовижна болючість» або «фантастична пекучість»). Чоловік пояснив, що так кажуть, описуючи різновид болю, який людина не може приховати, навіть якщо відчайдушно намагається поводитися мужньо. Потім він сказав: «Ми також називаємо це “симптомом канделябра”, тому що людина відчуває від звичайного дотику такий біль, що підстрибує до стелі».

Одним із наслідків спроб ігнорувати емоційний біль є виникнення «симптому канделябра». Ми вважаємо, що заховали біль так глибоко на споді, що він більше не зрине на поверхню, аж раптом несподіване, на перший погляд невинне зауваження розлючує нас або доводить до сліз. Або невеличка помилка на роботі викликає напад непереборного сорому. Можливо, конструктивний відгук колеги поцілив у хворобливо-вразливе місце, і ми підстрибуємо від болю вище даху.

«Симптом канделябра» особливо поширений і небезпечний у ситуаціях «надвлади»: люди із вищим суспільним статусом або на вищій посаді із меншою імовірністю відповідатимуть за надмірну реакцію. У таких випадках почуття безпорадності й болю поглибиться. Ми демонструємо наш високо цінований стоїцизм перед тими, на кого хочемо справити враження або вплинути, але згодом, опинившись серед людей, над якими маємо емоційну, фінансову чи фізичну владу, вибухаємо. І оскільки сильні світу цього не бачать цієї поведінки, нашу версію історії сприймають як істинну. Ми бачимо подібну поведінку в родинах, церквах, школах, громадах і офісах. А в замісі з такими чинниками, як стать, соціальний клас, раса, сексуальна орієнтація і вік, комбінація може стати вбивчою.

Агресивну поведінку на дорозі і в спорті часто вважають соціально прийнятними виявами «симптому канделябра». Не зрозумійте мене неправильно — я затята спортивна фанатка, і в мене є жахлива звичка показувати середній палець руки під кермом (щоб не побачили інші водії й діти на задньому сидінні). Але кров не стугонить у моїй голові від шаленої люті, коли моя улюблена бейсбольна команда погано грає або коли мене заблокували на стоянці. Я зростала в середовищі високої чутливості до болю, а також працювала з людьми, які спочатку пригнічували свої емоції, а потім вибухали. Я не за чутками знаю, що неконтрольований вибух емоцій позбавляє почуття безпеки, яку більшість із нас намагається створити у своїх родинах або організаціях. Якщо це відбувається досить часто, гостра реакція на біль створює вибухонебезпечну атмосферу — люди навколо боятимуться і житимуть на межі.

Ми не можемо ані притлумити біль, ані зірвати його на комусь іншому, зберігши свою суть і цілісність. Більшість із нас були жертвами таких емоційних вибухів. Навіть розуміючи, що бос, друг, колега або партнер зривається на нас, тому що щось зачепило болючу струну і справа зовсім не в нас самих, ми втрачаємо довіру й повагу до нього. Життя, зростання, праця або любовні стосунки у вибухонебезпечній атмосфері створюють тріщини у захисній шкаралупі нашого почуття безпеки і самоповаги. За якийсь час це може призвести до душевної травми.

Відкидання болю. Наше его — це частина нас, яка піклується про наш статус і про те, що думають інші, про те, щоб завжди бути кращим за когось і завжди мати рацію. Я вважаю его своїм внутрішнім пройдисвітом. Воно повсякчас спонукає мене порівнювати, доводити, вдовольняти, вдосконалюватися, перевершувати і конкурувати. І цей внутрішній пройдисвіт на дух не переносить дискомфорту або рефлексії. Его не визнає історій поразок і не хоче писати нові закінчення; воно заперечує емоції і ненавидить допитливість. Натомість его використовує історії як обладунки й алібі. Его страх як соромиться бути звичайним (саме так я визначаю нарцисизм). Его стверджує: «Почуття існують для невдах і слабаків». Уникання істини й уразливості — це основні ознаки цього пройдисвіта.

Як усі здібні пройдисвіти, наше его наймає банду різунів на той випадок, якщо ми не скоримося його вимогам. Злість, провина й ухильність — ось його викидайли. Коли ми впритул наближаємося до визнання емоційної складової досвіду, ці троє беруться до справи. Набагато легше сказати: «Мені начхати», аніж: «Мені боляче». Его любить звинувачувати, знаходити помилки, виправдовуватися, провокувати помсту і напади — усе це крайні форми самозахисту. Его також прихильник ухильної тактики — переконати кривдника, що з нами все гаразд, вдати, що це не важливо, що ми непробивні. Ми вдаємо байдужість або стоїцизм чи ухиляємося від розмови з гумором і цинізмом: «Не важливо. Кого це обходить?»

Коли ці викидайли діють успішно — коли гнів, провина й ухильність відтісняють справжнє страждання, розчарування або біль, — наше его вільне обдурювати кого завгодно. Часто за відсутність «емоційного контролю» звинувачують і присоромлюють насамперед інших. Як і всі пройдисвіти, его — слизький, підступний і небезпечний брехун.

Притлумлення болю. У всіх моїх дослідженнях незмінно йдеться про притлумлення почуттів. Уявіть, що емоції мають дуже гострі шипи. Уколюючи нас, вони викликають дискомфорт або навіть біль. Незабаром саме лише очікування цих відчуттів може викликати почуття нестерпної вразливості: ми знаємо, що біль насувається. Перша реакція багатьох із нас — не піддатися неприємним відчуттям і не пройти через них, а позбутися їх. Ми робимо це, притлумлюючи біль будь-чим, що дає найшвидше полегшення. Притлумити емоційний біль можна за допомогою незліченних речей, як-от: алкоголь, наркотики, їжа, секс, стосунки, гроші, робота, турбота про інших, азартні ігри, релігія, хаос, шопінг, планування, перфекціонізм, постійні зміни і Інтернет.

У цьому довгому переліку способів притлумлення болю також відчувається спроба завжди залишатись зайнятими: жити так інтенсивно і квапливо, щоб не встигнути замислитися про істину. Ми заповнюємо кожний міліметр вільного простору, не залишаючи ані місця, ані часу для роздумів про емоції.

Але який би спосіб ми не обрали, ми не здатні притлумити лише вибрані емоції: притлумлюючи темні почуття, ми також притлумлюємо світлі. Коли «випускання пари» за допомогою кількох склянок червоного вина входить у звичку, відчуття радості, любові і довіри також притуплюються. А що менше в нашому житті позитивних емоції, то більше залишається негативних, які ми намагаємося притлумити. Це порочне коло, якого не розірвати ані відвідинами модних дегустаційних вечірок, ані за допомогою великої пляшки міцного трунку, сором’язливо загорнутої в брунатну паперову торбинку.

Якщо ми тлумимо емоції вперто і хронічно, це призводить до залежності. І, як я зазначала під час своїх TED-промов, це серйозна проблема. Ми належимо до покоління, яке найсильніше в історії людства потерпає від боргів, ожиріння і залежностей. Аналізуючи результати чотирнадцяти років моїх досліджень, я дійшла переконання, що залежність, як і насильство, бідність і нерівність, — це одна з найбільших соціальних проблем, з якими ми сьогодні стикаємося. Серед тих, хто читає цю книжку, навряд чи є хоча б одна людина, що не потерпає від будь-якої залежності. Можливо, самі ви не є і не були від чогось залежними, але я гарантую, що хтось, кого ви любите, з ким працюєте, або хтось важливий у вашому житті змагається із залежністю. Це пандемія, яка руйнує родини.

Накопичення