Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— Ну, хай там як, а про чарівну лозу — таки правда, — мовила Мері. — Старий Джейк Крофорд із того боку затоки вміє нею чаклувати. Його звідусюди кличуть, як треба копати криницю. І ще я знаю Вічного Жида.

— О, Мері! — вигукнула Уна, охоплена благоговійним трепетом.

— Чесно… клянуся! Тої осені до пані Вайлі прийшов був старезний, дуже старезний дід. Вона його запитала, чи довго простоять кедрові підпори, а він і каже: «Ці? О, ці простоять тисячу років. Я знаю, у мене такі вже двічі стояли». Дві тисячі років живе на світі — то хто ж він іще, як не Вічний Жид?

— Я не вірю, що Вічний Жид розмовляв би з такою людиною як пані Вайлі, — утяла Фейт.

— А я люблю історію про Дударя, — сказала Ді, — і мама теж любить. Мені завжди так шкода малого кульгавого хлопчика, що не міг наздогнати інших і не побачив бездонної кручі. Мабуть, йому було дуже сумно, і все життя гадав, які ж то дива він не побачив і дуже-дуже хотів і собі піти з усіма.

— Але як, напевно, тішилася його мама, — тихенько озвалася Уна. — Доти вона журилася, що він кульгавий — може, навіть плакала через те. А потім уже ніколи не сумувала — ніколи. Вона раділа, що він кульгавий, бо саме тому й не втратила його.

— Колись, — замріяно мовив Волтер, дивлячись у високе безмежне небо, — Дудар з’явиться з-над того пагорба й зійде в Долину Райдуг. Він гратиме на сопілці, весело й мелодійно… і я піду за ним — туди, на узбережжя… до самого моря… і попливу далеко від вас усіх. Я, мабуть, не хотітиму йти… а Джем захоче — то буде справжня пригода… але я не хотітиму. Я муситиму піти… бо музика зватиме й зватиме… доки я відчую, що не можу опиратися.

— Ми всі підемо! — крикнула Ді, охоплена полум’ям братової фантазії, майже певна, що бачить глузливу тінь загадкового Дударя на дальнім краю туманної долини.

— Ні. Ви лишитеся тут і будете чекати, — мовив Волтер, і у великих прекрасних очах його майнула тривожна тінь. — Ви чекатимете нашого повернення. А ми, можливо, не повернемося… не зможемо повернутися, доки гратиме Дудар. Можливо, його сопілка проведе нас довкруж світу. А ви сидітимете тут… чекатимете… і чекатимете.

— Замовкни! — здригнулася Мері. — Не дивися, так Волтере, бо мене дрижаки беруть. Хочеш, щоб я заверещала? Я вже так і бачу, як той дурний жахливий Дудар іде, а ви, усі хлопці — за ним, а ми, дівчата, лишаємось тут самі чекати на вас. Не знаю, чого так — я не рюмса — та коли ти оце мелеш, мені завжди хочеться плакати.

Волтер переможно всміхнувся. Він любив випробовувати силу своєї уяви на слухачах — грати з їхніми почуттями, лякати їх і сповнювати душі трепетом. Це вдовольняло його потяг до всього драматичного. Та попри відчуття тріумфу, серце йому стиснув холодний і незбагненний страх. Зненацька Дудар видався моторошно реальним — ніби тонка завіса майбутнього відхилилася й у сутінковій Долині Райдуг, освітленій хіба зоряним сяйвом, Волтерові Блайту на мить було дано вздріти непевний відблиск прийдешніх літ.

Карл, що прибіг із доповіддю про події в мурашинім краю, повернув усіх до реальності.

— Мурахи справді цікавезні, — вигукнула Мері, рада вислизнути з полону таємничої тіні, якою дітям увижався Дудар. — У суботу ми з Карлом розглядали мурашник на цвинтарі. Я ніколи й не думала, що в них стільки всього різного коїться. Але ж вони сварливі істотки — деякі б’ються просто так, без причини. А є страхополохи. Так лякаються, що скручуються клубочком, доки решта їх лупцює — нізащо не хочуть битися. Є лінюхи — ми бачили, як вони тікають від роботи. А один помер від горя — нічого не робив і не хтів їсти, ліг і помер — йому друга вбили, кля… клянуся!

Друзі принишкли. Усі зрозуміли, яке слово намірялася сказати Мері. Фейт і Ді обмінялися поглядами, гідними самої панни Корнелії. Волтер і Карл опустили очі долу, Уна стисла вуста.

Мері ніяково зіщулилася.

— То й що, як те слово вихопилося в мене, я не встигла й подумати — чесно, не встигла — та навіть не доказала його! Але ж які ви тут усі вразливі! Чули б ви, як лаялися Вайлі, коли гиркались!

— Дамам не слід уживати такі слова, — мовила Фейт геть не властивим їй манірним тоном.

— Це нечемно, — пролебеділа Уна.

— Я не дама, — відрубала Мері. — Де я могла вам навчитися бути дамою? Та вже ж намагатимуся не казати цього, коли вийде, Їй-Богу.

— А ще, — повела далі Уна, — затям, що Бог не відповідатиме на твої молитви, коли ти згадуватимеш Його ім’я намарне.

— Він і без того не відповідатиме, — зневірено чмихнула Мері. — Онде я цілий тиждень просила Його залагодити цю справу з Вайлі, а Він нічогісінько не зробив. Не буду я більше молитися, ну його.

Аж тут у Долину Райдуг прибігла засапана Нен.

— Ох, Мері, я маю новини для тебе! Пані Еліот була на тім боці затоки, і знаєш, що? Пані Вайлі померла — її знайшли мертвою в ліжку того ж ранку, як ти втекла! Тепер ти не муситимеш до неї вертатися.

— Померла! — заціпеніла Мері; потім здригнулася й кинулася до Уни. — Гадаєш, то все через мої молитви? Коли так, то я більше ні разу не помолюся, скільки житиму! Тепер її привид повернеться й буде мені дошкуляти!

— Ні, Мері, ні, — утішливо мовила Уна. — Адже пані Вайлі померла задовго до того, як ти почала молитися.

— Це правда, — відказала Мері, насилу оговтуючись. — Але ж я й перелякалася! Не хочу думати, що від моїх молитов хтось помер. Я й не думала просити в молитві, щоб вона вмерла. І вона мовби не з тих, що вмирають. А пані Еліот сказала, що зі мною буде?

— Певно, тобі доведеться повернутися в сиротинець.

— Я так собі й думала, — буркнула Мері. — І знову мене віддадуть — комусь такому, як пані Вайлі. Ну, це я витримаю. Я дівка дужа.

— Я молитимуся, щоб ти залишилася тут, — прошепотіла Уна, вертаючись додому з Мері.

— Як собі хочеш, — рішучо сказала Мері, — а я вже не буду. Страх як мене це налякало. Гляди, що вийшло з тих молитов. Якби пані Вайлі вмерла вже після того, як я