Читати книгу - "Тiло™"

з них слова, а проте неймовірно цим пишалися, бо він і того не вмів. І був певен, що ніколи не зуміє, адже сестра Стефанія, що навчала їх читанню й письму, кожного разу з таким гонором і зневагою нависала над ним, що він просто ціпенів, лякався й миттєво забував ті трійко знайомих літер, які встигав розпізнати…

За кілька тижнів він уже читав, як Іванка.

7

Минуло три роки. Юркові виповнилося тринадцять, Іванці — тільки-но дев’ять. За цей час він став вищим і помітно ширшим у плечах. Змінився й переламався голос, невловимо подорослішали очі, стала іншою навіть хода. І хоч він не зробився мальованим красенем, як полохливий, схожий на білявого янгола з різдвяної листівки Орест, проте від смагляво-чорнявого Юрка променилася якась непритаманна білявому, неприхована чоловіча певність та сила, котру годі переказати словами, можна лише упіймати поглядом.

Дівчата вже дивилися на нього якось інакше, дедалі рідше лунали йому навздогін колючі прізвиська на кшталт «циганча», «байстрюк», «чудовисько», зате не раз він ловив на собі їх незвично мрійливі погляди. Особливо чудними і водночас вабливими були туманно-зеленкуваті очі стрункої білявки Ярини, котра раніше зневажала його більше за всіх. Її найліпша подруга — округла, руденька, щедро всипана золотими веснянками веселунка Софія, теж ніяково змовкала в його присутності, і лункими коридорами притулку вже не так розливався її дзвінкий життєрадісний сміх…

Що б то могло означати?

Проте йому не було жодного інтересу до дивно зміненої поведінки дівчат. Усі його думки й почування без решти зайняла Іванка. Він не міг відвести від неї погляду. Від її чорного густого волосся, що хвилями сягало нижче талії, від білосніжно-фаянсової шкіри й особливо — від глибоких синіх очей, що заступили йому собою сонце. Здавалося, з кожним днем дев’ятирічна Іванка стає дедалі вродливішою. Однак Юрко не мав щодо неї ницих, сороміцько-тілесних помислів, які інші хлопці таємно плекали стосовно дивовижно розквітлих на весну дівчат. У його уяві Іванка була незаплямованим ідолом, божеством, яке належало захищати й оберігати, пильнувати, аби ніхто не осквернив його навіть поглядом.

Її біль він відчував сильніше, ніж власний. Одного разу, коли вони вдвох блукали зеленими пасовищами й раптом вирішили зійти до річки, Іванка спіткнулася й боляче розсікла коліно об камінь. У її велетенських по-волошковому синіх оченятах зблиснули й зупинилися сльози. Заюшила кров. Юрко відчув майже такий самий пекуче-нестерпний біль, а чим зарадити — до пуття не знав. Спробував пригадати дідову науку. Промив рану водою з Черемошу, нашукав помічного зілля, про яке колись оповідав старий мольфар, приклав до скривавленого коліна. Потому накрив його своєю рукою й заплющив очі. У пам’яті почали оживати дивні слова-замовляння, якими користався дід, коли малий Юрко хворів або ж вертався зі скель з обдертими до крові ліктями та колінами. Самими лише «примівками» старий умів миттю спиняти кров, проганяти найлютіший, найзухваліший біль, гоїти найглибші рани.

Юрко почув його далекий голос, розпізнав напівзабуті чудернацькі слова і заговорив. Кляв і заклинав біль, всотував його в себе, відтак одсилав на болота-яри-пустелі, де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір, не пролетить сполоханий одинокий птах… Заговорював стрімку непокірну кров, умовляючи її зараз же завернутися й не втікати з тіла. Прикликав сили чотирьох природних стихій, звертався з шаною до землі, води, повітря і полум’я, прохав їх про поміч.

І природа відгукнулася. У вітті дерев стрепенувся й задвигтів могутній вітер, крижана вода в Черемоші скипіла, здригнулася глибинно земля, з далеких верховин їй озвався тріскучий неприборканий грім. Збулося. Юрко рвучко відняв свою руку од чужої рани, безсило впав на траву, важко дихав, поволі вертаючи до тями. Це вперше він зважився нагло випробувати страхітливу силу природи.

Іванка не зводила з нього розширених від подиву й страху очей. Аж раптом відчула полегкість, звільнення, мерехтливий всепоглинаючий спокій там, де раніше сіпалися й пульсували іскорки нетерплячого болю. Кров спинилася, біль зіщулився, завмер, відступив. За лічені дні рана стяглася, загоїлася, однак шрам у вигляді неправильного трикутника так і залишився на правій нозі дівчини трохи вище коліна. На згадку про ту химерну оказію.

Потому вже й Іванка не уявляла, як має обходитися без Юрка.

— Я хочу іграшку, — якось попрохала вона, перестрівши його у дворі.

Хлопець замислився. Він не знав, які іграшки до вподоби дівчатам. Але до вечора з підручного ганчір’я зробив їй барвисту ляльку-мотанку — таку, як робив колись його дід, коли якій добрій людині потрібний був оберіг.

— Чому в неї немає обличчя? — зачудовано спитала дівчинка, з подивом і цікавістю оглядаючи подарунок.

Юрко лише стенув плечима. Знав тільки, що то не просто іграшка, а могутній магічний талісман, котрий може і порятувати людину, і звести її зі світу. Шити таку ляльку не можна, слід лише змотувати за спіраллю з ниток і клаптиків тканини. Якось дід розповів йому, що мотанка — то посередник між живими, померлими й ще не народженими. Тому вона має бути безликою, а та, що призначена на оберіг, — із хрестом замість обличчя — символом життя, неба та вічності. Хрестів Юрко не любив. А рис обличчя було не можна. На те, казав дід, були свої причини: якщо ляльці зробити обличчя, особливо ж очі, в них може влетіти дух живої істоти або ж вона перебере собі душу господаря. Тому Юрко остерігся робити ляльці людське лице, зоставив його порожнім. Зате вклав у неї відчайдушне бажання стерегти душу Іванки од злих духів та лихих людей.

8

Настали ще більш скрутні часи. Помалу мешканці притулку поїли всіх своїх коней, лишився тільки гнідий Чаклун. Зрештою, черга дійшла й до нього. То була подія, споглядати котру вишикувалися мало не всі діти, хоч настоятелька була категорично проти такої цікавості. Чаклуна випустили у двір. Наче здогадавшись про те, що його очікує, кінь бив копитами, форкав, зводився на задні ноги, ніяк не давав себе загнуздати. Тоді двійко чоловіків обійшли його ззаду, доки один відволікав спереду. Накинувши на могутню шию аркан, велетня звалили на землю.

Над його тілом здійнявся ніж.

Коли забивали Чаклуна, тринадцятирічного Юрка тримали двоє дужих дорослих чоловіків. Він кричав, видирався, хоч розумів: так треба, інакше вони не виживуть. А потім сталося неймовірне — просто в їхніх руках хлопець почав обростати шерстю, щетинитись іклами, братися звіриними пазурами. Перекидатися на вовка. Усіх присутніх скував невимовний потойбічно-крижаний жах, залунали сполохані крики. Чоловіки скрутили вовка корабельними мотузками й кинули в погріб. Там він і провів ніч. А на ранок знову став людиною і