Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

уже догоряла пожежа. І нікого з власників майстерні. А там був сам майстер, його жінка, двоє дітей і двоє робітників! Вони зникли! Я наполіг, щоб дорогами послали козаків, сподівався наздогнати негідників. Але козаки нікого не знайшли. Поліція не вірила моїм словам про полон, тоді я за свій рахунок найняв бригаду землекопів. Вони розкидали ще гарячу золу і знайшли підземелля. Воно було, це не моя вигадка! Тільки ось тіла чоловіка, якого я вбив, там не було. І зникли ножі та сокири, весь той численний реманент різників, який там був!

— Дивно. Вони тікали швидко, але не забули про сокири та ножі?

— І це ще не все! В підземеллі я знайшов двері до кімнати. І та кімната майже вщерть була заповнена кістками та черепами. Людськими кістками та черепами!

— Що? — тепер уже я заглядаю Посульському в очі і бачу там майже божевілля від жаху. Його аж трусить. Переляк, у ньому досі живе переляк, який пече його вогнем. Киньте сире поліно у багаття, і побачите, як його почне крутити у вогні. Так само жах крутив і Посульського. Але я не вірив шановному панові.

— Черепи та кістки?

— Я нарахував двісті сімдесят черепів! Людських черепів! Вони були розставлені на полицях, наче глечики в сільській крамниці!

І сила-силенна кісток! А ще на всіх були помітні сліди. Такі бувають, коли з кісток ріжуть м’ясо ножем! Я останніми роками займаюся гуртовою торгівлею худобою, я бачив, як розбирають корів чи коней, знаю, про що кажу!

Посульський дістає з кишені сюртука металеву флягу. Тремкими пальцями відкручує кришку і робить великий ковток.

— Коньяк, не бажаєте?

— Та не відмовлюся, — кажу я, бо всього чекав, але не цієї розповіді. Якби говорив хтось інший, я би легко відкинув ці слова як маячню. Але я багато чув про Посульського, про його вміння вести справи. Навіть те, що він звернувся до мене, і те, як це він зробив, уже свідчило, що він при розумі і знає, що робити. А жах, кожного б схопив жах після такого.

— Як поліція відреагувала на кістки? — кажу я, підбадьорений замашним ковтком коньяку.

— Дивно. Викликали керівництво з Полтави, ті примчали й почали казати мені, що нічого не було.

— Ну так, бо інакше ж скандал.

— Так! Я маю зв’язки в Полтаві, маю зв’язки в Петербурзі, я задіяв їх. Вимагав одного — слідства та розшуку вбивць. Але нічого не досяг. Всі слухали мене і просили забути те, що сталося. Бо якщо вести слідство, то про таємних убивць стане відомо. Сотні вбитих — і не де-небудь у Сибіру чи на Кавказі, а в центральних губерніях! Як ми будемо виглядати в очах всього світу? А ще ж внутрішні бунтівники спробують використати цю історію. Ні, ніякого слідства, кістки з черепами таємно зарити і про все забути. Мене попередили, що якщо я буду розкопувати цю історію, то на мене чекають неприємності! На мене, дворянина, людину з грошима і зв’язками! Якщо я не можу знайти справедливості в нашій країні, то хто тоді може?

— Крамольні речі кажете... — зітхаю я і підводжуся, бо платівка з Шаляпіним закінчилася. Ставлю її на початок і повертаюся за стіл.

— Я сказав, що забуду ту справу. Але я не з тих, хто забуває. Тому я хочу найняти вас Репутація ваша, Іване Карповичу, така, що ви саме той, хто мені потрібен. І ви їх знайдете.

— Ви хочете помститися тим людям?

— Ні. Помста — шкідливе почуття, яке б’є перш за все по тому, хто мститься. Просто я хочу убезпечитися від тих людей. Бо я ж досі боюся, що вони повернуться, щоб убити мене як небезпечною свідка. Я з’їхав з маєтку, переховуюся, оминаю знайомих, вимушений найняти охорону, весь час чекаю кулі чи ножа. Я не хочу так жити, я не бунтівник якийсь, не злочинець.

— Я теж не злочинець. То що я маю робити, коли знайду тих людей?

— Повідомити мене. Просто повідомити і забути про них. Це все, що треба, далі я зроблю сам.

Удаю, що замислився. Для себе я вже вирішив, що візьмуся за цю справу, бо вона цікава і я вже аж тремчу, наче мисливський пес, що давно не був на полюванні. Важка справа, цікава справа, від якої я у захваті. Але нічим не даю зрозуміти, що вже вирішив. Удаю, що вагаюся. Так треба робити, поки тривають перемовини. Посульський чекає, він теж уміє торгуватися.

— Це небезпечна справа, — нарешті кажу і кручу головою, мовляв, схиляюся до того, щоб відмовити.

— Так, Іване Карповичу, небезпечна. Я знаю ваш гонорар за звичайні справи і потроюю його. Плюс я готовий оплатити ваші подорожі, які знадобляться в цій справі.

Я подумки віддаю йому належне. Ні, він зовсім не розкидається грошима, він знає їм ціну. Його пропозиція на нижній межі можливого. Точне влучання. І він не боїться оплачувати мої подорожі, бо розуміє, що я занадто люблю свою справу, щоб не шукати, а просто тринькати гроші.

— То як, ви згодні?

— Так. Але я хочу, щоби наша домовленість була зафіксована на папері, — кажу Посульському, і він усміхається.

— Так, я знаю про це ваше правило і поважаю його. Документ кращий за будь-які слова. Ось договір, який ми підпишемо.

Посульський дістає з валізки, яка стоїть біля столу, шкіряну теку, а вже з неї аркуші паперу, на яких чітко викладено, що я мушу зробити, щоб отримати винагороду. Окремим пунктом зазначено, що я довічно мушу зберігати в таємниці всі подробиці цієї справи.

— Ось вам сто рублів, це на перші витрати. За необхідності телеграфуйте в мою контору, підписуйтеся Іваном Розшукаєвим, і вам надсилатимуть потрібну суму.

Дивлюся, а він уже заспокоївся. Справи дозволяють утекти від страху. Я прочитав договір, підписав обидва примірники, те саме зробив і Посульський.

— А тепер я хочу, щоб ви ще раз мені все розповіли в подробицях про ту ніч, — кажу йому.

— Мені б не дуже хотілося згадувати. Краще ось, почитайте, це матеріали, які встигла назбирати поліція, поки справу не закрили. І мої спогади. Залишайтеся тут, вивчайте. За три години я заїду. Якщо будуть ще запитання, то відповім.

Він дав мені ще одну теку, вклонився і пішов до дверей. Я почекав кілька секунд, а потім підійшов до вікна Побачив біля входу