Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дякую, пані Йеннефер, — Цірі поклала амулет і монети до капшука, із цікавістю глянула на хлопця, який забіг до кабінету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комірець сірої уніформи клерка.
— Фабіо Сахс, — представив його Джанкарді. Хлопець ґречно вклонився.
— Фабіо, це пані Йеннефер, наш достославний гість і шанована клієнтка. А ця панна — її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.
Хлопець уклонився знову, на цього разу — явно до Цірі.
— Цірі, — сказала холодно Йеннефер. — Устань, прошу.
Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.
— Мольнаре, — сказала чародійка. — Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?
Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.
— Вельможна пані, — випалив він плавно й без ніяковості. — Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.
Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.
— Дякую, Мольнаре, — сказала. — Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.
Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.
— Фабіо, — ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. — На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме — принесеш назад. Ну, можете йти.
— У полудень, Цірі, — нагадала Йеннефер. — Ні хвилиною пізніше.
— Пам’ятаю, пам’ятаю.
— Мене звуть Фабіо, — сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. — А тебе ж звуть Цірі, так?
— Так.
— На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?
— Усе.
— Гмм… — задумався хлопець. — Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?
— Ходімо.
Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем — незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.
— Я сама вмію ходити!
— Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, — головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші. Бачиш ту вежу із золотим півником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Під Розстібнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не підемо. Підемо он туди, скоротимо собі дорогу через рибний базар, що на вулиці Окружній.
Вони звернули в провулок і вийшли прямо на плацик, стиснутий стінами будинків. Плацик було заповнено ятками, діжками й діжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгівля, торговки й покупці намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорі. Під муром сиділи коти, удаючи, що риба їх цікавить найменшою мірою.
— Твоя пані, — сказав раптом Фабіо, лавіруючи поміж ятками, — дуже сувора.
— Знаю.
— Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!
— Так? З чого?
— Вона дуже вродлива, — сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.
Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.
— Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, — ствердив він раптом.
— Я? — удала вона здивування. — Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…
— Слухаю, питай.
— А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?
— Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.
Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час — патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, — конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це — так званий мур казематний, зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.
На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.
— Що то, Фабіо? Що воно за гора?
— Острів Танедд.
Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів — не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гігантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спіральним шляхом, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленіли від гаїв та садів, а із зелені, приліплені до скель, наче гнізда ластівок, стирчали білі стрілчасті вежі й оздоблені куполи, що вінчали комплекси будинків, огороджених галереями. Будинки ті аж ніяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що їх вирізали на схилах цієї морської гори.
— Це все збудували ельфи, — пояснив Фабіо. — Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Утім з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Близько до вершини, там, де оті блискучі куполи, розташований палац Ґарштанг. Там за кілька днів розпочнеться великий з’їзд магів. А отам, глянь, на самісінькому вершечку, та висока самотня
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Час Погорди», після закриття браузера.