read-books.club » Фентезі » Небудь-де 📚 - Українською

Читати книгу - "Небудь-де"

244
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Небудь-де" автора Ніл Гейман. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 95
Перейти на сторінку:
він вийшов у присмерк вулиці.

Банкомат загудів і прийняв його картку. «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПІН-КОД», — сказав він. Ричард ввів свій таємний пін-код (Р-И-Ч-Д). Екран очистився. «ЗАЖДІТЬ, БУДЬ ЛАСКА…», — попросив він і знову очистився. Десь в апаратній глибині щось гарчало й бурмотіло.

«КАРТКА НЕ ДІЙСНА. БУДЬ ЛАСКА, ЗВЕРНІТЬСЯ ДО БАНКУ-ЕМІТЕНТА». Щось чмихнуло, і картка виповзла зі щілини.

— Дріб'язку нема? — спитав ззаду втомлений голос.

Ричард розвернувся; чоловік був низенький, старий і лисуватий, бороду мав занедбану, забиту пилом і сіро-жовто-переплутану, а зморшки на обличчі були чітко виділені чорним брудом. Він був одягнений у брудне пальто поверх залишків темно-сірого светра. Очі в нього теж були сірі й сльозаві.

Ричард віддав чоловіку картку.

— Тримай, — сказав він. — Залиш собі. Там десь півтори тисячі фунтів, якщо ти зможеш їх витягти.

Чоловік узяв картку по-вуличному почорнілими руками, глянув на неї, перевернув і глухо сказав:

— Ото вже дякую. Коли б мені до неї ще шістдесять пенсиків, то куплю собі хорошу чашку кави. — Він віддав Ричарду картку й пішов далі вулицею.

Ричард підібрав сумку. Тоді пішов за чоловіком і сказав:

— Гей. Стривай. Ти мене бачиш.

— У мене очі не хворі, — сказав чоловік.

— Слухай, — сказав Ричард, — ти коли-небудь чув про такий собі Плавучий ринок? Мені треба туди. Є дівчина на ім'я Дуері… — але чоловік почав знервовано відступати від Ричарда. — Слухай, мені справді потрібна допомога, — сказав Ричард. — Будь ласка.

Чоловік дивився на нього без жалю. Ричард зітхнув.

— Добре, — сказав він. — Вибач, що потурбував. — Він розвернувся геть, ухопився за ручку сумки обома руками так, що вони майже не трусилися, й пішов геть по Гай-стріт.

— Гей, — покликав чоловік шепітним криком. Ричард озирнувся. Той манив його рукою. — Йди сюди, друже, бігом.

Чоловік поспішив униз якимись сходами на тому боці вулиці, де будинки стояли розвалені — сходи були закидані сміттям і вели до покинутої підвальної квартири. Ричард спотикався слідом. Внизу сходів знайшлися двері, і чоловік відчинив їх. Він пропустив Ричарда вперед, а тоді замкнув двері за собою. За дверима чекала темрява. Чиркнув сірник об коробку — і спалахнув вогонь: чоловік торкнувся сірником ґноту старого залізничного ліхтаря, той загорівся й почав давати світла трохи менше, ніж давав сірник, а тоді вони з Ричардом разом пішли крізь темряву.

Пахло цвіллю, старою вологою цеглою, гнилизною й темрявою.

— Де це ми? — прошепотів Ричард. Його провідник шикнув на нього. Вони досягли ще одних дверей у стіні. Чоловік вистукав на них якийсь ритм. Запала пауза, а тоді двері відчинилися.

Ричарда на мить осліпило раптовим світлом. Він опинився у велетенському склепінчастому приміщенні, в підземній залі; заповненій вогнем і димом. Скрізь горіли невеликі вогнища. Навколо них стояли тінисті силуети людей, що смажили на рожнах якихось маленьких тварин. Хтось перебігав від ватри до ватри. Це нагадало Ричардові про пекло — або, точніше, про те, яким він уявляв собі пекло, коли був школярем. Дим почав дерти груди, і Ричард закашлявся. Тоді до нього повернулася сотня пронизливих очей: сотня незмигних очей, що не віщували нічого доброго.

До них підскочив якийсь чоловік. Він мав довге волосся й клаптикувату русу бороду, а його подерта одежина була обторочена хутром — жовто-чорно-білим хутром, схожим на шкуру черепахового кота. Він міг бути вищим за Ричарда, але дуже сутулився, тримаючи руки коло грудей і стиснувши долоні разом.

— Що? Що це таке? Що це таке? — спитав він у Ричардового провідника. — Кого ти нам привів, Іліастере? Кажи-кажи-кажи.

— Він Згори, — сказав провідник. («Іліастер?», — подумав Ричард). — Питався про леді Дуері. І Плавучий ринок. Привів його до вас. Подумав, що ви, як Володар щуровустів, знатимете, що з ним робить.

Тепер круг них стояло вже з десяток обторочених хутром постатей: чоловіки, жінки, навіть кілька дітей. Вони рухалися ривками: кілька секунд стояли нерухомо, а тоді рвучко підбігали до Ричарда.

Володар щуровустів засунув руку вглиб свого обтороченого хутром лахміття й витягнув лиховісний уламок скла завдовжки дюймів із вісім. З одного краю на нього було намотано трохи погано вичиненої шкіри з хутром, утворюючи таке собі руків’я. Світло вогнищ блимало на скляному лезі. Володар щуровустів приставив уламок до Ричардового горла.

— О так. Так-так-так, — збуджено задріботів він. — Що з ним робити, я знаю абсолютно точно.

4

Містер Круп і містер Вандемар влаштували собі домівку в підвалі вікторіанського шпиталю, закритому десять років тому через обмежене фінансування Національної служби охорони здоров'я. Забудовники, що оголосили про свій намір перетворити шпиталь у незрівнянний квартал унікального люксового житла, зникли безвісти, щойно шпиталь закрили, тож він так і стояв рік за роком, сірий, порожній, нікому не потрібний, із забитими вікнами й дверима на замку. Його дах прогнив, і дощ ляпав усередину, розносячи вологу й гниль по всій будівлі. Шпиталь був зведений навколо центрального двору, до якого пробивалася певна кількість сірого й недружнього світла.

Підвальне царство під порожніми палатами складалося з більш як сотні крихітних приміщень, з яких деякі були порожні, а в інших залишилися покинуті припаси. В одній кімнаті містилася велетенська приземкувата металева піч, а в сусідній розташувалися забиті й висохлі туалети й душові кабінки. Більша частина підлоги в підвалах була вкрита тонким шаром маслянистої дощової води, що віддзеркалювала темряву й занепад підгнилих стель.

Якби хтось пройшов шпитальними сходами аж до низу, через покинуті душові, повз службові туалети, повз кімнату, в якій стеля повністю обвалилася, заповнивши її битим склом і відкривши її погляду згори, він би дістався до вузьких іржавих металевих сходів, з яких колись біла фарба облазила довгими вологими смугами. І якби хтось пішов тими сходами вниз, перетнув болотисте місце під ними та просунувся у напівзогнилі двері, то опинився б нижче підвалу, у велетенській кімнаті, де шпиталь сто двадцять років накопичував викинутий і забутий непотріб. Саме тут містер Круп і містер Вандемар влаштували собі тимчасову домівку. Стіни тут були сирі, а зі стелі крапало. В кутках розкладалися дивні речі — деякі з них колись були живі.

Містер Круп і містер Вандемар збували час. Містер Вандемар звідкілясь узяв багатоніжку — червонясто-помаранчеве створіння, майже вісім дюймів завдовжки, з лихими отруйними іклами — і пустив її бігати по своїх руках, дивлячись, як та звивається між пальцями й зникає в одному рукаві, щоб за хвилину з'явитися з іншого. Містер Круп грався з бритвами. Він знайшов у кутку цілу коробку старих бритв, загорнутих у вощений папір, і тепер придумував, що з ними можна зробити.

— Чи можу я попросити вас

1 ... 16 17 18 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небудь-де», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Небудь-де"