Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Декамбре, а що в тих повідомленнях?

— Таємниці, гниляччя. І небезпека, я певен щодо цього. Щойно мене осяє, я вам скажу.

— Маяк, — трохи замріяно сказав Жос. — Коли побачите сяйво маяка.

— Точно.

8

Значну частину четвірок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вісімнадцятому окрузі. Адже, за свідченнями мешканців, з часу акту вандалізму минуло вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев'яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.

Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота — сімдесят сантиметрів, ширина великої риски — не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.

— Чудова робота, правда? — звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. — Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.

— Беззаперечно, — сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. — Стиль графіки красивий, швидкий. У нього талант.

Фотограф поклав свої інструменти на заднє сидіння, і Адамберґ м'яко рушив.

— А ці світлини термінові? — запитав Бартено.

— Зовсім, ні, — сказав Адамберґ. — Принесіть мені їх, коли зможете.

— Можу за два дні, — запропонував фотограф. — Сьогодні ввечері маю зробити серію знімків для поліційного управління.

— До речі, щодо Управління. Не варто розповідати їм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться між нами.

— Якщо в нього талант, — утрутився Данґлар, — він може бути художником.

— Ні, не думаю. Це ж не витвори мистецтва.

— Але їхня сукупність може стати витвором. Уявіть собі, якщо хлопець накинеться на сотню будинків, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчі заручники суспільство — чим вам не «інтервенціонізм»[16]. За півроку ми вже знатимемо ім'я автора.

— Так, — сказав Адамберґ. — Можливо, ви маєте рацію.

— Так і є, — утрутився фотограф.

Його прізвище враз зринуло у пам'яті Адамберґа: Братено. Ні, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф — Бартено. Дуже добре. Ну а щодо імені, нічого не вдієш: не можна ж вимагати від людини неможливого.

— У мене, в Нантеї, — вів далі Бартено, — був один кадр, який розмалював сотню міських смітників у червоний колір з чорними крапочками. Здавалося, ніби зграя велетенських сонечок атакувала місто, і кожне причепилося до стовпа, як до гігантської гілочки. І ось уже за місяць цей тип отримав роботу на найбільшій місцевій радіостанції. Тепер має серйозний вплив на місцеву культуру.

Адамберґ мовчки вів машину, спокійнісінько маневруючи у шестигодинному заторі. Авто повільно під'їжджало до кримінального розшуку.

— Дещо не сходиться, — сказав він, зупинившись на червоне світло.

— Я бачив, — перервав його Данґлар.

— Що? — запитав Бартено.

— Той тип розмалював не всі квартирні двері, — відповів Адамберґ. — Він розмалював усі, крім одних. І так у всіх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збігалося. На шостому зліва — у багатоповерхівці Маріз, на третьому справа — на вулиці Пуле, і на четвертому зліва — на вулиці Коленкур. Це не надто вкладається у схему «інтервенції».

Данґлар зосереджено покусував губи.

— Цей натяк на порушення гармонії вказує на те, що це витвір мистецтва, а не просто елемент декору, — мовив він. — Що митець пропонує ідеї для роздумів, а не просто шпалери. Непофарбовані двері — це елемент, якого бракує, замкова шпарина, незавершеність, випадковість.

— Фальшива випадковість, — підправив Адамберґ.

— Митець має сам створювати випадковість.

— Це не митець, — тихо сказав Адамберґ. Він припаркувався біля кримінального розшуку, натиснувши на ручне гальмо.

— Чудово, — припустив Данґлар. — І хто ж це?

Адамберґ зосередився, міцно тримаючи кермо.

— Тільки не кажіть, будь ласка, «я не знаю», — додав Данґлар.

Адамберґ усміхнувся.

— У такому разі я краще промовчу, — сказав він.

Швидким кроком Адамберґ повернувся до себе, щоб не пропустити приходу Камілли. Він прийняв душ і вмостився у крісло, аби з півгодинки помріяти, бо Камілла зазвичай пунктуальна. Єдина думка в його голові була про те, що він почувається голим під власним одягом. Так завжди буває, коли він довго не бачить її. Голий під власним одягом — насправді ж нормальний для кожного стан. Цей логічний висновок зовсім не збентежив Адамберґа. Факт лишався фактом: в очікуванні на Каміллу він почувався голим під власним одягом, а на роботі — не почувався. Різниця була абсолютно чіткою, і байдуже — логічна вона чи ні.

9

У четвер Жос позичив у Дамаса маленький пікап і між трьома випусками новин з тривожним нетерпінням перевіз усі свої пожитки. Знадобилося кілька поїздок, і останнього разу Дамас допоміг йому, коли довелося спускати з сьомого поверху великі речі. Їх виявилося не так уже й багато: морська валіза, обгорнута чорною парусиною і скріплена мідними заклепками, трюмо, на якому намальовано трищоглову шхуну біля причалу, важке крісло ручної роботи, виготовлене великими руками прапрадідуся в ті рідкісні хвилини, коли він забігав додому.

Усю ніч він провів у нагромадженні нових страхів. Декамбре — тобто Ерве Дюкведік — учора наговорив забагато, заправившись шістьма карафками вина. І Жос дуже боявся, чи не прокинеться старий у паніці і не захоче відправити моряка на край світу. Але нічого такого не трапилося, і Декамбре з гідністю пережив цю ситуацію, коли, як завжди, о восьмій тридцять притулився спиною до одвірка з книгою в руці. Якщо він і шкодував, що було дуже навіть імовірно — точніше, якщо він тремтів від жаху, — що вручив свою таємницю в грубі руки незнайомця, то не виказував цього. І якщо голова його була важкою, а це точно, бо Жос почувався так само, то цього старий також жодним чином не виказував. Обличчя його було таким самим зосередженим, як і тоді, коли Жос віддав йому два денних оголошення, які відтепер називалися «химерами».

Моряк віддав йому їх увечері, закінчивши переїзд. Опинившись на самоті у новій кімнаті, він насамперед зняв черевики і шкарпетки, а тоді став босоніж на килим.