Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Але він знову міг робити з нею все, що завгодно, брати її на руки, пускати її тіло у вир своїх рухів, пестити її волосся, м’яко тягнути його до себе, цілувати її згори вниз, як водоспад цілує каміння внизу, під собою. Він міг скеровувати її поцілунки, керувати її рухами, грати на її тілі, немов на великій арфі, видобувати звуки і стогони з її глибин, він міг бути м’який, коли йому хотілося, і жорстокий, коли йому хотілося.

Міг, так, міг, — але ні, більше не міг, бути її володарем зараз — це мститися їй, це віддавати їй його біль, це стріляти у відповідь, це насолоджуватися своєю перемогою та її приниженням, але час на це минув, і вся його образа, весь його смуток, всі жорстокі слова, що він носив їх у своєму серці, ввібрало в себе велике море, воно проковтнуло його сльози.

Воно завжди так робить, солоність його — сльози смертних, сльози тисяч і мільйонів смертних, які колись плакали на його теплих берегах, оповитих лісами, наче візерунками, — море цілує їхні очі, коли вони плачуть, море бере їхній смуток і занурює в себе, розчиняє в собі, бере на себе їхній біль і тихо хитає його, розгойдує, розчиняє. Так багато у морі нашого болю, що пити його воду несила.

Ні, він не володарюватиме над нею сьогодні, він подарує цю останню зустріч їхній любові, він дихатиме в неї, вливатиме своє повітря в її губи, братиме її повітря в свої губи, віддаватиме себе і братиме її, і вони сплетуться в цьому взаємному подарунку, без влади, без болю.

Ця ніч була наповнена штормом, ця ніч була наповнена спокоєм, і в кожній паузі була буря, і в кожній блискавці була тиша.

Найбільше ми любимо те, що стається лише раз у житті, казав Одіссей. Найбільше ми любимо те, що не повертається. Що вражає нас стрілами, що вибухає у нас всередині, але про що ми знаємо: воно вже ніколи не повернеться, мов крапля, що падає в землю і в ній розчиняється.

Найбільше ми любимо те, чим ми не володіємо. Над чим ми не владні, що завтра покине нас, що повернеться до нас спиною.

Це воля до безвладності, воля до безвласності.

Це вічне неповернення одного й того самого.

* * *

Наступного дня Одіссей почав будувати пліт.

Рубав сосни, тополі та вільхи, що росли на острові, — майже сухі від жорстокого сонця. Вода їх триматиме добре.

Приносив двадцять дерев, очищав їх, вишкрібав мідними лезами, обтесував їх, брав мотузку, натягував її, вирівнював кожне дерево, робив із них широке дно. Потім вистругував бруси, зв’язував ними ребра, збивав товсті дубові дошки, робив із них поміст, гладенький та рівний. Ставив щоглу, на ній закріплював рею, ставив стерно, щоб плотом легко було керувати. Робив плетиво з вербового гілля, щоб захистити його від моря. Кидав вантаж на дно, щоб тримався рівно.

На другий день Каліпсо принесла вітрила, що сплела для нього сама.

На третій день вона дала йому одежу на прощання.

На четвертий день він закінчив роботу.

Коли він відпливав, Каліпсо весь час стояла на березі, аж поки пліт Одіссеїв зник за горизонтом.

Вона весь час стояла на березі, дивлячись на нього.

Каліпсо 2

Скільки часу минуло відтоді?

Рік і один день. А можливо, два.

Час після Каліпсо звужується, мов річка під гарячим сонцем.

Після свого щастя тут Одіссея знову було покарано морем. Посейдон викинув його на берег землі феаків, де він зустрів Навсикаю.

Потім була Ітака, де він хотів знайти свій дім, де він хотів знайти свою Пенелопу, знайшовши натомість лише скелет свого минулого щастя.

Потім знову була земля феаків. Усе тече послідовно, назад, ніби Кронос піднявся з Тартару і розгорнув полотно часу з теперішнього у минуле, візерунок за візерунком.

Одіссей знову наближався до острова Каліпсо. Він був чорний, але нагорі, на самому вершечку, стояло біле-біле місто, з білими стінами, білими дорогами і білими мостами.

Він пам’ятав, як Каліпсо забороняла своїм служницям спускатися до чорних печер унизу, до підніжжя острова. Немов боялася, що вони відійдуть від свого світлого та яскравого сновидіння.

Лише він спускався до цих чорних печер у часи своєї туги. І тільки там розумів, яке несправжнє щастя, коли в ньому є лише білий колір.

Одіссей поставив свій корабель на якір. Острів Каліпсо був тепер його магнітом.

* * *

Зранку наступного дня, коли Геліос вставав з обіймів Океану, Одіссей закинув свою рибальську сітку в море. Вранці риба найбеззахисніша, на вершечках темряви вона сама йде до тебе.

Він витягнув сітку, повну сріблястих тіл, які билися в повітрі, повстаючи проти самого неба. Великі і малі, круглі та довгі, з червоними хвостами, з гострими плавцями.

Відчувши здобич, чайки стали збиратися над його кораблем. Він кидав їм зловлену рибу, одну по одній, він кликав їх голосом, він запрошував їх жестами, він підкидав рибу до неба, і птахи ловили її в повітрі. Вони прилітали один за одним, один поруч з іншим, хапали рибу з рук Одіссея, сідали йому на плечі, торкалися крильми його шкіри.

Він знав, що деякі з цих птахів прилетіли з острова Каліпсо, маленькі чайки з чорними хвостами, яких він приручав у часи свого суму. Жодна істота на цій землі не забуде давнішньої доброти.

Він кидав їм рибу, більше і більше, і над його кораблем утворилася ціла хмара тих білих створінь, які кружляли над ним, які кричали над ним, які плели живу корону над його кораблем.

Рік тому, відпливаючи з острова, Одіссей пообіцяв Каліпсо одну річ.

Що повернеться до неї зі зграєю птахів над головою.

* * *

Що залишається після великої бурі?

Що залишається, коли вона стихає і стає дитиною, коли хмари розчинилися в небі, коли хвилі знайшли спокій?

Залишається ніжність. Великий океан ніжності, в якому ти бачиш душі одне одного. Вони схожі на риб, тонких хвилястих риб; кожен їхній рух ти помічаєш, кожен маленький відрух хвоста, кожне тонке тремтіння плавців, кожне маленьке серцебиття.

Ніжність, що ніколи не скривдить. Що ніколи не триматиме зла. Що повертає душу до початку речей. Коли не було нічого, крім приязні, крім легких обіймів, крім дотиків, у яких народжувалися перші тварини.

Там, у самій глибині болю, під прірвами та ущелинами, тихо живе вона, богиня ніжності. Вона мовчить, коли ми ранимо одне одного, коли гостримо свою зброю, коли стріляємо у