Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

— Деревом?

— Так.

— Ти сказав деревом?

Тонкий голос увірвався до нього крізь шелест листя, голос згори і зсередини, у ньому було трохи холоду і трохи тепла. У ньому було трохи дівочості й трохи жіночості теж.

— Хто ти?

— Ти кликав мене, Одіссею, хіба ти не знаєш, хто я?

— Хто ти?

— Ви називаєте мене богинею чистоти і смерті, лісів і озер, полювання і звірів. Тепер ти впізнав мене?

Артеміда, це могла бути лише вона.

— Мені казали, що ти маєш звістку до мене, Одіссею.

— Це правда. Але де ти? Я чую тільки голос. Дай мені побачити тебе.

— Тоді ти помреш.

— Я цього не боюся.

— Неправда.

— Клянуся тобі.

— Ти не готовий жити в горі, Одіссею, я знаю, але ти не готовий і померти. Боги кажуть, що ти мудрий, а тому знаєш: горе минає, як минає зима.

— Моя зима тут навіки.

— Зима не може бути навіки. Персефона не може бути в Аїді навіки, їй потрібне світло, а серцю потрібна радість. Кажуть, у тебе є звістка для мене. Від кого вона?

— Від Актеона. Ти пам’ятаєш його? Я зустрівся з ним у царстві тіней. Він теж хотів, щоб його смерть минула, як минає зима.

Мовчанкою відповіла Артеміда, шелестом листя, диханням вітру, шепотом дерева.

— Колись він побачив, як ти купалася в річці зі своїми супутницями. За це ти перетворила його на оленя і його загризли власні пси. Він закохався в тебе і помер через тебе. Ти пам’ятаєш його?

Орел, що кружляв високо в небі, завмер, немов його тримала підпора з хмар і гарячого повітря.

— Актеон просив спитати тебе, чи може він повернутися на цю землю. Як твій супутник. Як твій пес. Як твоє дерево.

Звірі почали з’являтися в кущах, добрі тендітні звірі: кілька зайців, дві лисиці, один великий вепр, один олень. Вони вже не тікали від Одіссея.

— Ти мовчиш, Артемідо.

— Так.

— Ти плачеш?

— Боги не плачуть, Одіссею. Світ плаче за них.

Дощ, теплий осінній дощ упав з неба великою зливою, і за кілька хвилин волосся на голові Одіссея злиплося від вологи. Звірі стояли навколо нього, мокрі і мовчазні.

Боги не плачуть. Звірі плачуть за них.

* * *

— Я звільню тебе від туги за Каліпсо, Одіссею. Але ти звільниш Актеона з царства тіней. Кохання — це зухвальство смертних, і боги часто карають за нього. Ти виведеш його нагору, ти вгамуєш його спрагу за небом, ти знайдеш йому наречену.

— Він не захоче нікого, крім тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив його в Аїді кілька років тому. Для нього немає нікого, окрім тебе.

— Не вір тіням, вони не знають, про що говорять.

— Ні, вони кажуть правду. В Аїді душі живуть лише пам’яттю і любов’ю. Виріж кохання у смертного, і ти виріжеш його життя.

— Що мені зробити?

— Дай йому бачити твою красу. Подаруй йому талант. Краса лікує рани, що їх залишає пристрасть.

— Ти хочеш, щоб він став художником?

— Найкращим художником серед смертних.

* * *

Наступного ранку Одіссей відчув, що почав одужувати.

Сум покидав його поступово, як воїни чужої армії покидають місто. Сьогодні їх поменшало, завтра їх стане ще менше, одначе ти ніколи не знаєш, коли саме підуть вони всі.

З кожним днем сум поступався місцем доброті. Волога, що весь цей час піднімалася з землі, збираючись у важких хмарах, впала на землю дощем. Коли прориває рану, ти боїшся, що з неба падатимуть стріли. Але падає всього лише чиста вода.

Гермес прилетів до Каліпсо і передав їй волю богів.

— Ти маєш відпустити його, німфо. Це не твій в’язень.

Сум — це в’язка земля. Коли ти нарешті звільняєшся від нього, він чіпляється до інших. Прилипає до п’яток, обіймає підошви.

Сум перепливав із серця Одіссея у серце Каліпсо, як сонце, що перепливає вночі з заходу на схід, під землею.

Вона колись була його полонянкою. Потім вона стала його володаркою.

Але настає мить, коли володарі стають безпомічними.

* * *

Вночі Каліпсо прийшла до Одіссея.

Уперше за останні роки вона стояла до нього так близько, аж чути було звук дихання, що випливало з її легень, наче тонкі гірські річки, які поверталися назад після контакту зі світом, після дотику до світла і темряви.

Він сидів біля вогнища, дивлячись у море, дивлячись у небо, і обидві нескінченності, темна і темна, кликали його у подорож, розкривали перед ним свої обійми, як крила великого кажана, нашіптували йому майбутні маршрути, тримали його серце у своїх величезних руках, змушуючи його битися частіше. Час настав, Одіссею, час нової подорожі, час нових страждань, солоних, як морська вода, час нових радощів, солодких, як фракійський мед.

Тоді, крізь тріскання гілля у вогнищі, крізь поодинокі крики чайок, він відчув, як чиєсь тіло стоїть за його спиною, чиєсь тіло, пронизане тугою й страхом.

Він озирнувся й побачив її, безсмертну й незвичну, у неї був острів, білий, як мушля, круглий, як сама земля, він побачив Каліпсо, богиню богинь, яка завдала йому стільки болю, яка подарувала йому стільки радості. В її очах усе змінилося. В них знову поселився страх і ніяковість, її стегна тремтіли від хвилювання, їй відняло мову, і вона стояла мовчазна, і очі її були наповнені тишею.

Він обійняв її.

Якби хмари спустилися з неба та огорнули її, ці обійми не були би такі м’які. Якби теплий дощ омив її обличчя та її плечі, ці доторки не були би такі ніжні.

Вони стояли в обіймах довго, вростаючи одне в одного, ділячи повітря на двох, ділячи ніжність на двох. Жодного слова не злітало з їхніх уст, пальці стали їхніми літерами, долоні стали їхніми словами, губи стали їхніми реченнями.

Він став знімати з неї туніку, повільно, повільно, він торкнувся її грудей, наповнених життям, наповнених тишею, наповнених морем та його безупинним ритмом. Він провів пальцями по їхніх контурах, ледь торкаючись поверхні, ніколи не були вони такі повні, ніколи вони так не прагнули торкнутися його тіла, з’єднатися з його шкірою, віддати йому тепло, взяти його тепло.

Місячне світло відбивалося на її плечах і стегнах, в глибоких темних очах був страх та нерозуміння, як таке сталося, вона ж бо його володарка, вона ж бо лише сама має право на жорстокість, хіба може смертний підкорити безсмертну? Ні, вона довела це йому, ні, смертний має любити смиренність, бо покора волі богів — це ж і