Читати книгу - "Картковий будинок"

Його усмішка була широка, очі сяяли, та вони збуджено забігали, коли він подумав про слова свого співрозмовника. Він почав нервово совати склянку.

— Нам уже слід починати працювати на наступі вибори. Зокрема над цими сміховинними чутками про розколи в партії, що заполонили все навколо. Нам потрібне позитивне пабліситі, а мені — бюджет для його створення.

— Цікавий момент. Чи дослухається до цього голова партії? — Уркгарт запитально звів брову.

— Та хіба голови когось слухають?

— Либонь, я можу тут дещо вдіяти, Роджере. Я хотів би вам допомогти. Дуже. Якщо хочете, я міг би переговорити з головою щодо вашого бюджету.

— Справді? Це було б неймовірно люб’язно з вашого боку, Френсисе.

— Та спершу я маю дещо у вас спитати, Роджере. Мушу говорити прямо.

Крижані очі старого дивилися прямісінько на О’Ніла, поглинаючи їхній звичний блиск. О’Ніл голосно висякався. Ще одна звичка, Уркгарт знав це, як і постійне постукування середнім і вказівним пальцями по правій руці. Здавалося, ніби в О’Нілі вирувало інше життя, відірване від решти світу, й воно виказувало себе лише через О’Нілову гіперактивну манірність і сіпання повік.

— Днями я мав візит, Роджере, від старого знайомого, якого я знаю ще з часів, коли обіймав директорські посади в Сіті. Він — один з фінансистів рекламної агенції партії. І він був дуже стурбований. Дуже стриманий, але й дуже стривожений. Він сказав, що ви маєте звичку просити в агенції значні суми готівки на покриття своїх витрат.

Сіпання на хвильку припинилося. Уркгартові подумалося, як рідко він бачив, щоб О’Ніл припиняв рухатися.

— Роджере, можу запевнити, що я не намагаюся підставити чи розіграти вас. Це суто між нами. Але якщо я вам допомагатиму, мені необхідні факти.

Обличчя й очі знову засмикались, а О’Нілів заготовлений смішок вихопився ще раз.

— Френсисе, дозвольте запевнити вас, що я не робив нічого поганого, геть нічого. Це, звісно, звучить безглуздо, але я вдячний, що ви підняли цю тему. Просто іноді буває таке, що я беру на себе видатки на рекламу, які агенції легше покрити напряму, аніж пропустити через партійну машину. Наприклад, купити випивку для журналіста чи сходити на обід зі спонсором партії.

О’Ніл розігнався зі своїм поясненням, а це вказувало на те, що воно було заготовлене.

— Розумієте, якщо я плачу за них сам, мені доводиться просити в партії відшкодування. На що треба витратити чимало незабутнього часу, щоб виписали той клятий чек,— два місяці, ба й більше. Ви ж знаєте, як це, чорнило може сохнути вічність. Чесно кажучи, з тим, як мені платять, я собі не можу цього дозволити. Тож я виставляю їм рахунок через агенцію. Я отримую гроші відразу ж, а вони пересилають їх через свої рахунки. Це ніби безвідсотковий кредит для партії. А я тим часом можу робити свою справу. Суми насправді дуже невеликі.

О’Ніл потягся по склянку, а Уркгарт, склавши пальці, дивився, як він її перехиляє.

— Такі як двадцять дві тисячі триста фунтів за останні десять місяців, Роджере?

О’Ніл мало не вдавився. Його обличчя перекосилося, коли він спробував одночасно заковтнути повітря і вичавити заперечення.

— Геть не така сума,— запротестував він.

Його щелепа обвисла — він міркував, що казати далі. Цю частину пояснення він не готував. Тепер, смикаючись, О’Ніл уже нагадував муху, яка попалася у сіті павука. Уркгарт приплів ще кілька шовкових ниток.

— Роджере, ви регулярно виставляли рахунки агенції без чіткого звітування на суму в двадцять дві тисячі триста фунтів, починаючи з вересня минулого року. Те, що спершу було невеликими сумами, за останні місяці зросло до чотирьох тисяч на місяць. У вас не може бути аж стільки напоїв і обідів, навіть під час передвиборчої кампанії.

— Я запевняю вас, Френсисе, що всі витрати, за які я виставляв рахунки, були законні!

— І дорогі, правда ж? Кокаїн.

О’Нілові затуманені очі завмерли від жаху.

— Роджере, як головному організатору, мені потрібно знати про будь-яку проблему, відому людству. Мені доводилося мати справу з побиттям дружин, подружніми зрадами, шахрайством, психічними розладами. Навіть був випадок інцесту. Ні, все гаразд, ми, звісно ж, не дали цій людині взяти участь у перевиборах, та, створивши публічну метушню, нічого не доможешся. Саме тому про такі випадки майже ніколи не чутно. З інцестом був уже перебір, Роджере, та зазвичай ми не моралізуємо. У моїй книзі кожному дозволяється одне попущення, за умови, що воно залишиться приватним.

Він спинився; до О’Нілових очей повертався блиск — блиск відчаю.

— Один з моїх молодших організаторів — лікар. Я призначив його, щоб виявляти ознаки перевтоми. Зрештою, ми маємо піклуватися про триста з гаком парламентарів, а всі вони живуть під колосальним тиском. Ви б здивувалися, зі скількома випадками вживання наркотиків ми стикаємось. У нас є мила і вкрай закрита клініка-витверезник біля самого Доверу, куди ми запроторюємо таких людей, іноді й на кілька місяців. Більшість повністю виліковується; серед них є навіть старший міністр,— Уркгарт нахилився, щоб скоротити відстань між ними.— Але це допомагає вчасно їх спіймати, Роджере. Кокаїн віднедавна став справжньою проблемою. Кажуть, що він модний — хай що це означає — і його до біса легко дістати. Як то кажуть, робить з хорошої людини неперевершену. На жаль, він викликає сильну залежність. А ще він дорогий.

Під час монологу Уркгарт бодай на секунду не зводив очей з О’Ніла. Він знайшов щось гостре й непереборне в агонії, що по смужці зрізала шкіру з О’Ніла. Будь-який сумнів, який міг у нього лишатися щодо діагнозу, змело тремтіння рук, а ще губи, які розтулилися, та так і не змогли нічого сказати. Коли О’Ніл нарешті дібрав слова, це більше нагадувало скигління.

— Що ви таке кажете? Я не наркоман. Я не вживаю наркотиків!

— Ну звісно ж, ні, Роджере,— Уркгарт підібрав найбільш заспокійливий тон.— Але я гадаю, ви повинні усвідомити, що можуть знайтися люди, які дійдуть невтішного висновку щодо вас. А прем’єр-міністр, самі знаєте, особливо в його теперішньому настрої, не з тих, хто ризикуватиме. Повірте мені, будь ласка, це не засудження людини без суду й слідства, а просто вибір спокійного життя.

— Генрі цьому не повірить! Ви ж не сказали йому...— О’Ніл задихався так, ніби його буцнув розлючений бугай.

— Авжеж ні, Роджере. Я хочу, щоб ви вбачали в мені друга. Але голова партії...

— Вільямс? А що він сказав?

— Про