read-books.club » Сучасна проза » Трагедія гетьмана Мазепи 📚 - Українською

Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Трагедія гетьмана Мазепи" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17 18 ... 115
Перейти на сторінку:
житті Василя Леонтійовича, – коли кохана його, у якої він так затишно почувався під її каблуком (не треба було жодного рішення приймати, все вирішувала вона, єдина), так ось, тоді кохана жіночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Він тоді служив генеральним писарем, «хвігура, можна сказать» (власне зізнання), а жіночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жіночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, біс його розбере. Коли Василь Леонтійович, службою зайнятий у генеральній канцелярії та військовими походами, яких ніколи не бракувало, (сам гетьман – і той з одного походу в інший мотається!) спохватився і вирішив узятися за жіночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своїми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домі збиратися старшинські жінки, такі ж любительки зеленого змія, як і вона, генерального писаря жона. Поки самі жінки збиралися, пили-гуляли і навіть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпіти – перебісяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтійовича не було в місті – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так і до содому з гоморрою можна було дійти, бо п’яна жінка що завгодно може втнути, коли чоловіка немає вдома, а молоді козаки підморгують їй…

Та й приклад уже був – з вищого світу Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племінницею самого Богдана Хмельницького. Її, як і його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тільки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлівна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих літ була небайдужою до зеленого змія і, поки її чоловік перебував у військових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жіночками посиденьки влаштовувала. А потім і з козаками… І таке витворяла, що Дорошенкові аж у похід доповіли: твоя жона «робить різні злодійства». Тобто уже зраджує мужа свого – правда, зраджує, коли п’яненька, як чіп. Дорошенкові від того, що жіночка зраджує його лише в п’яному вигляді, трохи легше було. Бо вірив він їй дуже.

– Зраджує, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хіба б тверезою вона таке дозволила собі, га? Вона ж мені вірна жона. А горілочка-тума хоч кого зведе з ума. От і мою Любочку звела…

Аби врятувати жіночку від пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жінку чорним платтям».

Він накривав, а вона пила та гуляла. Навіть коли чоловік почав накривати її чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А він її накривав – мабуть, дуже любив свою жіночку непутящу.

Накривав чорним коцем і пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити і молодих козаків до господи затягувати – бо як і Дорошенко свою Любу, так і Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навіть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик і нахильці в пітьмі під коцем хлебтала. А тоді – під тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

Ой маю я чорні брови,

Маю карі очі!

Чом ти мене, козаченьку,

Любити не хочеш?…

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бігаючи навколо дружини, накритої чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохає свою непутящу половину.

Довелося діда-знахаря до неї приводити, а він напоїв Любу якимось зіллям… І – помогло. Після того зілля Люба почала носа вернути від клятої оковитої.

Кинула пиятику, слава тобі! Дід-знахар зі своїм зіллям виявився справжнім борцем із зеленим змієм. Правда, знахарю довелося за це теличку віддати. За його труди праведні. Добра була теличка, вже й тільна.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж і телички було шкода. Дід-знахар так і вчепився за неї… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай і тільною, – але ж Люба по якомусь часі знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гості молодих козаків… Невже й дідова наука їй тяжко далася?…

Далеко було – ой, ой, далеко! – і гетьману Дорошенку, коли він перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жіночку, наставляючи її на шлях доброчесності, і генеральному судді Кочубею, коли він тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку відучував… гм-гм… від пиятики, гульок і ще від дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останніх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жінки шлях доброчесності; так ось обом – навіть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогічним дійством – свою єдину і ненаглядну відучував від пиятики, гульок, адже вона, розійшовшись, навіть пречудові було роги наставила своєму законному, а він її взяв і…

І, повірте, перевиховав – швидко і якісно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому ділі найновіші досягнення педагогіки і ще бозна-якої науки. Метод його спрацював надійно – куди тому Дорошенку та Кочубею з їхнім дилетантським перевихованням своїх непутящих, але коханих жіночок…

Далеко, далеко – ще раз повторимо, – їм з їхніми патріархально-кустарними методами перевиховання любих жіночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрідної німецької служниці Марти Скавронської, яка, потрапивши до Росії в солдатському обозі, а потім і в казармах переходила з рук в руки, і в покоях генералів, які відібрали її в рядових і передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врешті-решт, не дісталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дівка – аби вона приносила задоволення.

І цар так захопився солдатсько-генеральською дівкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дівку Марту Скавронську на російську імператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тоді російська імператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетіла з імператорських покоїв назад до солдатських казарм, для яких вона найбільше підходила).

Коли ще раніше цар Петро І дізнався, що його колишня жона Євдокія Лопухіна, вислана мужем своїм до Суздаля спокутувати гріхи свої, закрутила там з одним офіцером, то велів того офіцера негайно скарати на горло, а Євдокію «высечь кнутом» і відправити в далекий монастир на Ладозі – що й було негайно зроблено.

І ось нова його жона – ви можете уявити

1 ... 16 17 18 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трагедія гетьмана Мазепи"