Читати книгу - "Дім для Дома"

Та поки війна, вчитися не випадало. Україну ковтнула навала — Україна ковтнула навалу теж. Розчинила її ненадовго в собі, у власній крові. Кров пахла війною, війна — кров’ю. То був час тікати, вивозити обладнання, людей і великий гнів — далі й далі на Схід. Щоби там, у тилу, готуватись до того, що потім назвуть великою перемогою.

Через Крайновку німці проїхали уночі. Буває ж таке — і сказати соромно. Німці, мабуть, не помітили це маленьке зубожіле село. Пощастило — місяць саме сховався за хмарами. І хоч справжнього німця Іван, божиться, ніколи так і не бачив — за що міг би претендувати, ймовірно, на Книгу Рекордів Гіннеса як єдиний такий серед цілого покоління українців, — війна змінила полковника. Залишивши його в окупації цілим, дозволила всотувати себе всю, від початку і до кінця.

Дерев’яну школу в сусіднім селі невидимі німці знищили, як і саме село. Школу, казали кілька вцілілих людей, знищили не зі зла — змусили рубати стару на дрова замість високих сосон. Сосни залишилися й не постраждали. Німцям потрібен був простір — ці поля, ця чорна земля, ці корови в рудих, схожих на хмари плямах, і хмари, і сосни, і річка. А школа — ні.

Річка принесла маленькому Цілику тіло дівчини, зовсім голе. Затримала його ненадовго перед Ціликовими очима, зачепивши за камінь. Й поки Іван відсахнувся — вже понесла далі, відпускаючи, вибачаючись наче, що налякала. Історія завжди оминала Івана так само, як і ця мертва, як вода — камінь, ніколи не беручи з собою, але змінюючи й зрештою визначаючи.

Школу потім відбудували, з’явилася молода вчителька зі швидкими очима та запахом крейди. Та малий Іван вчительку не любив. Коли сидів за партою, уявляв, як могло би бути — не тут, не тепер, але в якомусь іншому світі й часі,

Усе було не так. Правда, яку так любив батько, давно вже кудись поділася. Зникла так само без сліду, як сам він під Сталінградом. І все в світі стало не так. І це належало виправити Івану, — саме йому. Більше-бо нікому.

Іван взявся за розум. Та як не старався, все життя писав з помилками, й в табелі — безліч трійок. А як закінчив школу, так більше жодного зошита й не списав. Та й про що було писати? Правда перекручувалася, як літак у навіженій «бочці», зникала точкою в вишині. Правду не можна було вхопити, вона легко горіла в печах — і навіть тепла від неї було небагато.

— Це батько записував... — каже мені полковник. — Усе.

Навіть тоді, коли відбирали землю — для людей, а Іванові дід та баба не витримали цього й згоріли у власній хаті — від горя. Хтось казав, чути було постріли перед тим, а інші — що це тріскало дерево та вогонь. Правда зникала. Та батько полковника ще записував, навіть тоді, коли вже відбирали не землю, а кожне зернятко, що вийшло з тієї землі. Та мати — хоч і мати, але ж «дурна баба», як каже часами старий про жінок, — спалила всі записи. Ще перед війною. Вона чогось дуже злякалася — старий не каже мені чого. Та я ж не дурний пес, я знаю. Знав би й більше, усі на світі знали би більше — та мати Івана Цілика розпалила щоденниками велику білену піч... Було дуже жарко.

— Літо ж. Батько гнівався, але мати чекала Миколку. Шкода її.

Тож Олексій Цілик просто вийшов надвір. Іван принишкнув. Та батько, як повернувся до хати, то вже й пробачив. Тільки такий почорнілий був на лиці — чи то вогонь уже догорів, ось і стемніло.

— Пам’ятаю, він сказав, може, й справді не треба тієї правди?

Потім іще один зошит Ваня знайшов у шафі, загорнутий у сорочку. Він вдихав її запах, як пес, і намагався прочитати нерівні рядки. Йшов 44-й. Листів від батька давно не було.

— Почитайте нам, мамо, — сам за три роки війни Іван майже розучився читати.

— Усе одно Олексій, мабуть, не повернеться, — сказала мати й останній зошит вкинула в піч.

Вона теж, мабуть, розучилась читати — так давно не було листів від її чоловіка.

— Повернеться! — крикнув тоді майбутній полковник і теж, як і батько колись, втік надвір.

Хлопець ховав, щоправда не гнів — відчай. Надворі, поміж високої кукурудзи, плакав і довго не міг спинитися. Не личить так голові родини. А якщо батько не вернеться, він так і буде — найстарший. І хлопчик побіг до старої церкви — аби Бог і Пречиста його заспокоїли.

Полковник повільно іде від хвіртки. Алея з червоних тюльпанів — ось-ось і зачервоніють — веде до незвично великої теплиці посеред городу.

— Лейтенант Цилык, что бы ни случилось, линию фронта не пересекать, — полковник сміється якомусь йому одному зрозумілому спогаду, важко підіймає цеглини, брезентову завісу — заходить. — Так-так, падати на своїх... — замовкає, ніби вкотре втрачає мову: — Ну здрастуй, рідний.

Ззовні і не розгледіти, хто тут сховався. Знаючи, що тут ростимуть не огірочки, Іван з другом накривали теплицю старанно, як мати малу дитину. Влітку тут можна померти від задухи. Але зараз метал холодний і трохи вологий — як ніс здорового пса. Іван досі кожного разу ніби не вірить, торкається, як апостоли торкалися Христового тіла — чи справжній? Але літак справжнісінький.

Ні, вся ця божевільна ідея, і сам старенький винищувач не його, не Ціликові. Все це Василеві штучки. Полковник каже, його другові Василеві Клейно завжди якогось запобіжника в голові бракувало. Цілик трохи навіть шкодує, що погодився на авантюру — але ж вже погодився.

— Та чого ти? Чого не можна? — дивувався Вася, пропонуючи старому цілковите безумство. — В країні ж повний бардак. Балаган, як ти кажеш. А ми ж сховаємо, чик-чик, полагодимо, і над полями… Як тоді!

— Як тоді, — повторював, мабуть, і тоді, як тепер, полковник, й очі його скляніли, повертали собі горизонт і хмари.

Василеві винищувач подарував син — на ювілей. Клейно-молодший теж встиг уже вийти на військову пенсію, ще при Союзі. Працював механіком в аеропорту Донецька — за невелику получку перевіряв пасажирські літаки перед вильотом. Та навіть Маша, що дивилася на аеропорт з балкону дев’ятиповерхівки, могла би підтвердити — літаків у Донецьк прилітало все менше й менше.

Син Василя мав прилаштовуватися до нового життя