Читати книгу - "Крейдяна Людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вражений, наскільки вбогою і темною видається моя вітальня порівняно з вишукано й по-модному вбраним Міккі. Стара запилюжена кімната, у котрій мешкає чоловік, який не надто переймається декором.
— Хочеш чогось випити? Я відкоркував пляшку непоганого італійського вина, ще можу запропонувати пиво або…
— Пиво згодиться.
— Добре. Я маю «Heineken»…
— Будь-яке підійде. Я рідко п’ю.
— Хвильку. — Ще одна відмінність між нами. — Тільки витягну пляшку з холодильника.
Я йду до кухні, добуваю «Heineken» і відкриваю пляшку. Тоді беру свій келих з вином, роблю великий ковток і доливаю ще трохи з уже напівпорожньої пляшки.
— Гарно облаштував цю стару місцину.
Я підстрибую. Міккі стоїть у дверях, роззираючись навколо. Цікаво, чи бачив він, як я випив вино і долив собі ще? А з іншого боку, чому це має мене бентежити?
— Дякую, — кажу я, хоч ми обидва добре знаємо, що я майже нічого не зробив для «облаштування цієї старої місцини».
Я простягаю йому пиво.
— Утримання такого старого будинку, без сумніву, потребує чимало грошей? — зауважує він.
— Та ні, не так уже й багацько.
— Я здивований, що ти його не продав.
— Мабуть, уся річ у сентиментах.
Я відсьорбую трохи вина. Міккі сьорбає пиво. Мовчання затягується на дещицю секунди довше і зі звичайної паузи перетворюється на ніякову тишу.
— Отож, — каже Міккі, — я чув, що ти працюєш учителем.
Я киваю.
— Так, розплачуюся за свої гріхи.
— І як, подобається?
— Здебільшого.
Здебільшого я люблю свій предмет. Мені хочеться, щоб мої учні теж його полюбили. Мені хочеться, щоб вони мали задоволення від уроків і йшли додому бодай з якимись знаннями.
Проте бувають дні, коли я втомлений, з похмілля абощо, і тоді я готовий будь-кому поставити «відмінно», аби вони всі стулили пельки й дали мені спокій.
— Цікаво. — Міккі хитає головою. — Я думав, що ти станеш письменником, як твій батько. Ти завжди добре писав.
— А ти завжди був удатним до вигадок. Підозрюю, що саме тому ти й подався в рекламний бізнес.
Він усміхається, трохи збентежено. Ще одна пауза. Я вдаю, ніби перевіряю, чи готові вже спагеті.
— Нашвидку приготував трохи спагеті «Болоньєзе». Сподіваюся, ти таке їси?
— Так. Чудово. — Він сідає, і я чую, як рипить стілець. — Дякую за твої старання. Зрештою, я залюбки поїв би в пабі.
— Не в «Буйволі», маю надію?
Міккі напружується.
— Я так розумію, ти розповів їм про мій візит.
«Їм» — це, я припускаю, Гоппо і Ґеву.
— Правду кажучи, ні, але Гоппо казав, що бачив тебе в місті, тому…
Він знизує плечима.
— Та я й не збирався від них ховатися.
— То чому попросив мене нікому не казати?
— Я боягуз, — каже Міккі. — Після аварії, після всього, що сталось… Я подумав, що жоден з них не захоче мене бачити.
— Хто знає, — кажу я. — Люди змінюються. То було давним-давно.
Це теж брехня, але звучить краще, ніж коли б я сказав: «Ти маєш рацію. Вони досі ненавидять тебе, особливо Ґев».
— Може, й так. — Міккі перехиляє пляшку з пивом і робить кілька довгих ковтків. Для людини, яка рідко п’є, він дуже переконливо прикидається.
Я витягаю з холодильника ще одну пляшку пива і ставлю перед ним на стіл.
— Веду до того, що всі ми зробили в минулому щось таке, про що тепер шкодуємо.
— Окрім тебе.
Перш ніж я встигаю відповісти, позаду щось булькає. Вода в каструлі зі спагеті перехлюпує через край. Я швидко вимикаю газ.
— Може, тобі допомогти? — питає Міккі.
— Ні, все гаразд.
— Дякую. — Він підіймає пляшку з пивом. — Я б хотів обговорити з тобою одну пропозицію.
Он воно що.
— Справді?
— Тобі, напевно, цікаво, чому я повернувся?
— Закортіло поласувати моїми знаменитими спагеті?
— Цьогоріч минає тридцять років, Еде.
— Я знаю.
— Медійники вже цікавляться тією темою.
— А я не дуже цікавлюся медіа.
— І правильно робиш. Більшість їхніх сенсацій — це оманлива брехня. Саме тому я вважаю, що хтось має розказати правду. Хтось, хто справді був тут. Це дуже важливо.
— Хтось — це ти?
Він киває.
— І для цього мені потрібна твоя допомога.
— З чим?
— Із книжкою. Може, телепрограмою. У мене є необхідні зв’язки. До того ж я вже багато чого розкопав.
Я витріщаюся на нього. Тоді хитаю головою.
— Ні.
— Вислухай-но мене.
— Мені це не цікаво. Я не хочу знову копирсатися в тій історії.
— Але я хочу. — Міккі гупає пляшкою об стіл. — Послухай, усі ці роки я намагався не думати про те, що сталось. Я уникав цієї теми. Пробував забути. А тепер я вирішив, що час подивитися цьому страхові та цій провині простісінько в очі й нарешті здолати їх.
Особисто я дійшов висновку, що набагато краще зібрати усі свої страхи, замкнути їх у невеликій надійній скриньці й запхати до найдальших закутків власної пам’яті. Утім, кожному своє.
— А про нас ти подумав? Ти подумав про те, чи хочемо ми дивитися страхам у вічі і знову переживати те, що сталося?
— Я чудово розумію, про що ти кажеш. Справді, розумію. Тому й прошу допомоги в тебе… і не лише з написанням книжки.
— Тобто?
— Я не був тут двадцять років. Я тут чужий. А ти досі живеш в Андербері. Ти знаєш людей, вони тобі довіряють…
— Ти хочеш, щоб я залагодив цю справу з Гоппо і Ґевом?
— І це, звісно ж, не безкоштовно. Ми поділимо прибутки. Ти одержиш роялті.
Я вагаюся. Міккі приймає мої сумніви за звичайне мовчання.
— Є ще дещо.
— Що?
Він самовдоволено посміхається, і я вмить розумію — усе, що він теревенив про своє повернення і бажання глянути страхам у вічі, — це брехня, це просто купа смердючого кінського лайна.
— Я знаю, хто насправді її вбив.
1986 рік
Літні канікули наближалися до кінця.
— Тільки шість днів, — сумовито зауважив Гладкий Ґев. — І це включно з вихідними, що не береться до уваги, тож насправді тільки чотири дні.
Я поділяв його песимізм, але намагався викинути з голови думки про школу. Шість днів — це таки шість днів, і я хапався за них з кількох причин. Поки що Шон Купер своїх погроз не справдив.
Я бачив його в місті, але щоразу мені вдавалося сховатися до того, як він мене помітить. На його правому оці красувався чималий синець і глибокий поріз. Слід від такого порізу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.