Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Так, сер, зустрічався. І вона анітрохи не сумнівається, що все було саме так, як вона вважає. Чи схибнулася вона, чи ні, я не знаю, але вона твердить одне й те саме: мовляв, її подруга бачила, як ту жінку задушили в поїзді, ну й усе таке інше. А як на мене, то це маячня – деякі старі дами постійно бачать усілякі дивовижі, такі як летючі тарілки у власному саду або російські шпигуни в місцевій бібліотеці. Але не випадає сумніватися, що вона справді найняла ту молоду жінку, яка працює в різних леді, і доручила їй знайти труп, і та жінка виконала її доручення.

– Так, вона справді знайшла труп, – зауважив головний констебль. – Знаєте, це справді дивовижна історія. Марпл, міс Джейн Марпл – схоже, я вже десь чув це ім’я… Хай там як, а я сконтактуюся зі Скотленд-Ярдом. Гадаю, ти маєш рацію, що це злочин не місцевого значення – хоч про це поки що не варто згадувати. Чим менше відомостей ми надамо пресі, тим ліпше.

ІІ

Попереднє розслідування було суто формальною справою. Ніхто не зголосився підійти й упізнати задушену жінку. Люсі викликали, щоб вона посвідчила, як знайшла труп, а лікар засвідчив причину смерті – задушення. Подальше розслідування було відкладене на потім.

Був холодний і вітряний день, коли родина Крекенторпів вийшла із зали, у якій відбувалося попереднє розслідування. Усі п’ятеро були тут: Емма, Седрік, Гарольд, Альфред і Браєн Істлі, чоловік померлої дочки Едіт. Приїхав також містер Вімборн, старший партнер адвокатської фірми, яка завідувала справами родини Крекенторпів. Він приїхав сюди з Лондона, щоб узяти участь у попередньому розслідуванні, попри велику зайнятість. Протягом якоїсь хвилини всі вони стояли на тротуарі, тремтячи від холоду. Навколо них зібрався досить великий натовп; пікантні подробиці про знайдений у саркофазі труп були описані як у лондонській пресі, так і в місцевих газетах.

Навколо шепотілися:

– Це вони…

– Ходімо геть! – гостро сказала Емма.

Великий, узятий напрокат «даймлер» під’їхав до бровки хідника. Емма сіла в машину й помахом руки покликала Люсі. За нею посідали містер Вімборн, Седрік і Гарольд.

Браєн Істлі сказав:

– Альфреда я заберу у свою тарадайку.

Водій зачинив дверцята, і «даймлер» наготувався від’їхати.

– О, стривайте! – скрикнула Емма. – Онде хлопці.

Хлопців, попри їхні ображені протести, залишили вдома, у Резерфорд-Холі, але тепер вони з’явилися тут, усміхаючись від вуха до вуха.

– Ми приїхали на велосипедах, – сказав Стодарт-Вест. – Полісмен був дуже добрий і дозволив нам примоститися в глибині зали. Я сподіваюся, ви нічого не маєте проти, міс Крекенторп? – чемно докинув він.

– Вона нічого не має проти, – відповів Седрік за свою сестру. – Молодість буває лише раз у житті. Це ваше перше попереднє розслідування, чи не так?

– Воно нас розчарувало, – сказав Александер. – Усе так швидко закінчилося.

– Нам не слід стояти тут і розмовляти, – роздратовано мовив Гарольд. – Навколо зібрався цілий натовп людей. І всі, хто має фотоапарат.

На його знак водій від’їхав від бровки. Хлопці весело помахали їм руками.

– Усе так швидко закінчилося! – сказав Седрік. – Ось що вони думають, ці юні невинні діти. А воно для них лише починається.

– Це дуже прикра історія, – сказав Гарольд. – Надзвичайно прикра. Я думаю…

Він подивився на містера Вімборна, який стулив свої тонкі губи й похитав головою з виразом огиди.

– Сподіваюся, – сказав він повчальним тоном, – що розслідування буде незабаром успішно завершене. Поліція виявилася на висоті. Проте це справді, як слушно зазначив Гарольд, дуже прикра історія.

Говорячи, він подивився на Люсі, й у його погляді було очевидне несхвалення. «Якби ця молода жінка, – здавалося, говорили його очі, – не пхала свого носа, куди не слід, нічого б не сталося».

Цю думку, чи дуже на неї схожу, промовив уголос Гарольд Крекенторп.

– До речі… е… е… міс… е… е… Айлесберроу, чому вам забаглося зазирнути в саркофаг?

Люсі давно чекала, коли хтось із родини поставить їй таке запитання. Вона знала, що поліція поцікавиться цим у першу чергу; проте, на її превеликий подив, таке запитання досі не спало на думку нікому більше.

Седрік, Емма, Гарольд і містер Вімборн – усі дивилися на неї.

Свою відповідь – а чого вона варта, зараз стане очевидно – Люсі, звичайно, підготувала заздалегідь.

– Розумієте, – сказала вона невпевненим голосом, – я навіть не знаю… У мене виникло відчуття, що все те місце треба прибрати й почистити. Адже там чувся, – вона завагалася, – запах, дуже дивний і неприємний…

Вона непомильно розрахувала, що це нагадування про сморід примусить зіщулитися кожного.

Містер Вімборн промурмотів:

– Так… так… звичайно… Поліційний хірург сказав, що минуло три тижні… Я думаю, усі ми повинні докласти зусиль, щоб не думати про це. – Він підбадьорливо усміхнувся до Емми, яка дуже зблідла. – Пам’ятайте, – сказав він, – що та бідолашна молода жінка не мала ніякого стосунку до жодного з вас.

– Я б не стверджував цього так категорично – сказав Седрік.

Люсі Айлесберроу подивилася на нього з певним інтересом. Їй відразу впала у вічі разюча несхожість у вигляді братів. Седрік був великим чоловіком з обвітреним обличчям, скуйовдженим темним волоссям і жартівливими манерами. Він приїхав з аеропорту неголеним і, хоч поголився перед від’їздом на попереднє розслідування, проте залишився в тому самому костюмі, у якому приїхав, і було схоже, що то його єдиний костюм: старі фланелеві штани сірого кольору й латаний, досить мішкуватий піджак. Одне слово, вигляд у нього був богемний, як і його ставлення до життя, і, схоже, він цим неабияк пишався.

Його брат Гарольд, навпаки, був досконалим портретом джентльмена із Сіті й директора солідної компанії. Високий, підтягнутий, він мав чорне волосся, що трохи облисіло на скронях, маленькі чорні вуса й був одягнений у чорний, бездоганно скроєний костюм та сіру краватку з перлиною. Він мав вигляд того чоловіка, яким був, – тверезого й успішного бізнесмена.

Він сказав із певним роздратуванням у голосі:

– Знаєш, Седріку, твоє зауваження здається мені вкрай недоречним.

– Не бачу, чому? Зрештою, вона була в нашій коморі. Чого вона туди прийшла?

Містер Вімборн кахикнув і сказав:

– Можливо, вони влаштували там… е… е… побачення. Думаю, усій околиці було відомо, що ключ від комори висить на дверях, на цвяхові.

Його тон виражав обурення такою необережністю. Це було настільки очевидно, що Емма стала виправдовуватися:

– Так почалося з війни. Тоді в нашій коморі був такий собі штаб громадянської протиповітряної оборони. Люди приходили туди, щоб зварити какао на спиртовій плиті й погрітися після чергування. А що в Довгій коморі красти було нічого, то після закінчення війни ми вирішили залишити ключ там, де він завжди висів. Так зручніше для людей із «Жіночого інституту». Якби ми тримали його в домі, це створювало б чимало проблем і для нас, і для тих, кому знадобиться комора. Іноді в нашому домі немає нікого – навіть прислуги. А ті люди приходять до нас лише на короткий час…

Її голос затих. А говорила вона цілком машинально, промовляючи слова пояснення без інтересу, так, ніби її думки витали десь далеко.

Седрік подивився на неї спантеличеним поглядом.

– Ти стурбована, сестричко? Що з тобою?

Гарольд роздратовано зауважив:

– Ти ще запитуєш,