Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

— Ось і Офанім, — сказала Ліліт. — Колись вони оберталися навколо престолу. Тепер же самі стали троном жаху.

— Я не можу… — Белла опустилася навколішки. — Це не вкладається в жодне уявлення. Це не небо. Це м’ясний жах.

— Небо завжди було страшним, — тихо сказала Ліліт. — Просто вам брехали.

І знову простір здригнувся. Далеко, в темряві, засвітились очі. Не двоє. Не десятки. Тисячі. Ті, хто охороняють серце Третього Раю.

— Пора йти далі, — промовила Ліліт. — Ми ще не дісталися істини. І вона — найстрашніше з усього.

А в темряві щось шепотіло їм давніми мовами. Невимовними. І кожне слово било в голову, мов молот.

У темряві між ударами шепоту, який бив по розуму, Гражина раптом озвалася:

— А де всі інші боги? Ті, що були до християнства? Перун, Велес, Іштар, Тот, Анубіс,Ра… Куди вони поділись?

Ліліт зупинилась. Її силует, здавалося, поглинув усю темряву навколо, і тільки очі світилися зловісним спокоєм.

— Вони не зникли, — відповіла вона спокійно. — Вони були витіснені. Прокляті. Забуті насильно. Але не знищені.

— Де вони зараз? — озвався Віктор, перевіряючи заряд ліхтаря, хоча він нічого не допомагав у цій чорноті.

— Вони вижили у символах, ритуалах, снах, — сказала Ліліт. — І найстрашніше для Бога — вони залишили відлуння в людських тілах. У крові. У інстинктах. У природі.

— Але як це? — Белла здивовано озирнулася. — Вони ж не проявляються…

— Ви просто не знаєте, що шукаєте, — сказала Ліліт, і з її губ зірвався легкий усміх. — Велес сьогодні проявляється як внутрішній голос тих, хто лишається на землі, попри всі спокуси. Перун — як бунт у крові, коли тиранія тисне занадто сильно. Іштар — в очах жінки, яка перестала коритися системі й самостійно обирає, кого кохати, кого вбити і як жити.

— То вони тут? — тихо прошепотіла Гражина.

— Вони не пішли. Їх заховали у вигляді демонів, гріхів, забобонів. Але іноді, коли пульсує грім, коли розцвітає кров, коли людина стає звіром або богом — то говорить хтось із них.

— А чому християнство їх витіснило? — спитав Віктор.

— Бо вони давали свободу. Не обіцяли покірності. І не вимагали страждання. А Бог потребував слухняності. Його союз із Дияволом — це гра. А всі ви — фігури. Старі боги не грають — вони живуть.

Ліліт пішла далі, але її слова ще довго дзвеніли в повітрі, мов древній заклик. І команда йшла за нею, із гнітючим відчуттям: у цій подорожі вони втратили не лише орієнтири, а й самі межі між добром і злом.

Висока аркова печера вела вглиб, де навіть темрява здавалася живою — вона дихала, ворушилась, шепотіла. Стіни пульсували м’яким світлом, у якому пробігали тіні: схожі на покручених істот, з рогами, крилами, роздутими очима без зіниць. Ці ангели — якщо їх так можна було назвати — не співали гімнів. Вони кричали. Пискливо, низько, надривно. І цей спів пронизував душу голками страху.

Посеред цієї тиші й кошмару Белла зупинилась.

— Скажи мені прямо, Ліліт, — її голос був твердим, наче постріл. — Що ти вкрала з третього раю? Що не дає ні Богові, ні Дияволу перемогти один одного?

Ліліт зупинилася. Її постать на мить розчинилась у темряві, але потім знову зібралась докупи. Вона озирнулась, і навіть в оточенні жахіть виглядала найстрашнішою — бо мала інтелект і правду.

— Я вкрала зерно вибору, — тихо сказала вона. — Ту іскру, яка робить людину не слухняною істотою, а рівною. Я вирвала з центру дерева пізнання істинної волю. Не ту, якою маніпулюють, не ту, що у Біблії називається “гріхом”. Я взяла суть — свободу. Саме тому мене почали боятись.

Гражина стишила ходу, стискаючи плечима.

— Але ж… Адам і Єва… — почала вона.

— Адам, — перебила її Ліліт, — був створений як перший тиран. Він не кохав — він вимагав. Він не плекав жінку — він ламав її. Я пішла, бо не стала лежати під ним за наказом. А Єва… її створили з нього. Не з рівного — з ребра. Вона не знала іншого. Її “любов” була зґвалтуванням, замаскованим під послух. Вона жила у постійному “так”, навіть не знаючи, що можна сказати “ні”.

— То рай — це не нагорода? — тихо спитав Віктор.

— Рай — це в’язниця, — відповіла Ліліт. — Створена Богом, охоронювана чудовиськами, яких ви звете янголами. Поглянь на цих істот — кожен із них колись був душею, що не витримала світла, яким її залили. У світлі немає вибору. Лише покора.

Позаду пройшов один з янголів. Його тіло було схоже на зміїне, з багатьма ногами, кожна з яких закінчувалась людською долонею. Замість голови — маска, що ридала й сміялась водночас. Він ковзав по стіні, лишаючи за собою кров’янистий слід.

Ліліт тихо додала:

— І Бог, і Диявол мріють знищити мене. Бо поки існую я — існує рівновага. Я не є зло. Я є “або”. І цього вони терпіти не можуть.

Тиша опустилася знову. Лише серця героїв билися гучно — як барабани.

Коли сліпуче сяйво порталу розчинилось у нічній тиші карпатського урочища, команда виявила, що стоїть просто під темним небом, всіяним зірками. Пахло соснами, вологим камінням і чимось... знайомим. Вони стояли на тому самому місці, де зайшли у третій рай. Ніби й не зникали. Ніби не бачили жахіть. Але кожен із них ніс у собі слід — як шрам на душі.

Гражина перша озирнулась:

— Усі цілі? — голос трохи тремтів, але вона трималася.

— Наче так, — підтвердив Віктор, потираючи зап’ястя. — Але я почуваю себе… старішим.

— А я наче побачила себе зі сторони, — прошепотіла Белла. — І не факт, що мені це сподобалося.

Ліліт стояла трохи осторонь. У темряві вона виглядала ще ефемерніше, ніж зазвичай, наче не зовсім була з цього світу. Але очі її світилися тим самим інтелектом, що тримав баланс між вічними силами.

— Я не обіцяла, що буде легко, — сказала вона спокійно. — Тепер ви бачили правду. Вона рідко буває гарною.

— І що далі? — спитала Гражина. — Ми повернулись. Ми живі. Але що тепер із цим усім робити?

Ліліт не відповіла одразу. Вона підняла погляд на небо.