Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

До бульйону дуже добре підійшли вчорашні круасани, щедро намазані всередині паштетом. Паштет сподобався Барборі своєю ціною та намальованою на етикетці качкою. Уявити собі качку, утрамбовану в маленький скляний слоїчок вартістю сімдесят євроцентів, зміг би тільки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборі також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан із паштетом в горнятко з бульйоном і відправляла в рот. Смак курячого бульйону змішувався з уявним смаком уявної качки з паштету та викликав у Барборі, котра раніше не переживала «буддистські» емоції, — спокійну та радісну байдужість до навколишнього світу.

— Про що задумалася? — поцікавився Андрюс.

— Я? — спохопилася Барбі. — Та ні про що! Тут поруч є гарний парк із йогами. Я, либонь, про йогів задумалася...

— Хочеш зайнятися йогою?

Дівчина стенула плечима.

— Років через двадцять. Там, у парку, молодих йогів не було.

— А ці йоги в парку — індуси?

Барбі на мить заплющила очі, немов намагаючись відновити в уяві картинку раніше побаченого, і заперечливо похитала головою.

— Ні, французи та китайці. І тренер у них — китаянка. Їй років... — Барбі кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зі стелі. — Навіть і не скажеш, скільки їй років... Це, мабуть, тому, що вона йогою займається. Може, їй вже років сто!

— Це тому, що вона китаянка! — Андрюс дожував хвостик круасана. — Тільки китаєць може здогадатися, скільки років іншому китайцеві! Мене сьогодні один маленький китаєць впізнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся — важко сказати! До речі, знаєш, як буде клоун китайською?

— Як?

— Сяочао!

— То ти, виявляється, мій улюблений сяочао! — Барбора всміх­нулася.

Через півгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвіль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересічні й одноманітні. Андрюса дивували розчахнуті вікна. Все ж не так уже й спекотно на вулиці. Та й опалення грошей коштує! А вони мало не висовуються з вікна з цигаркою чи кавою! Щоправда, ці «вони» не завжди були схожі на справжніх французів. Може, справжні французи взимку вікна не відчи­няють?!

— Поглянь! — радісно вигукнула Барбора.

Вони зупинилися на тротуарі біля двох сходинок, що підіймалися до коричневих вхідних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, півметра для перехожих, хтось склав непотрібне домашнє начиння і меблі: мікрохвильовку, старий кубик-монітор від комп’ютера, два стільці, дитяче ліжечко і кілька картонних коробок з-під бананів.

— Перевіримо? — запропонував Андрюс.

Барбора скривила губки.

— Мікрохвильовка у нас є, а по картонках ритися нам ще зарано — ми ж не бездомні!

— Тоді чому ти так зраділа, побачивши цю купу? — здивувався Андрюс.

— Тому, що це — типовий Париж! Я б також так хотіла жити! Виносиш із дому те, що тобі не треба, і купуєш нове!

— Тебе іноді не збагнути! — по-доброму промовив Андрюс.

— Зате ти мені завжди зрозумілий, сяочао! — Барбі взяла Андрюса за руку і потягнула далі провулком. — Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!

Розділ 15. Анікщяй

Маленький червоний «фіат» ледь не влетів у зад автобусу «Каунас—Анікщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав і перехожих, і пасажирів автобуса, котрі відразу ж прилипли до вікон, і водія маленької машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своїх долонях, наче воно було рятівним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проїхавшись по підмерзлому, слизькому асфальті. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, і «фіат» рушив із місця, але тут же «причалив» до бровки і застиг із увімкненою аварійкою біля невисокої гірки снігу, явно зсунутої на тротуар трактором або грейдером. Рената відпустила кермо. Глянула через вікно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водій підняв кришку бічного багажного відсіку, і кілька чоловіків стали вивантажувати звідти квадратні картонні коробки. Дівчина так захопилася нагляданням за ними, що не відразу помітила Вітаса, котрий уже наближався до її «фіата».

Двері, через які дівчина дивилася на автобус, відчинилися, і Вітас опустився на пасажирське сидіння поруч. Сів спочатку спиною до Ренати і постукав черевиком об черевик, збиваючи налип­лий сніг.

— Привіт! — сказав він, розвернувшись і сівши зручніше. — Ти чого така бліда?

— Знаєш, я трохи в твій автобус не врізалася! — зізналася Рената.

— То це ти гальмувала? — Вітас широко вибалушив очі, спов­нені подиву.

Рената кивнула.

— Уперше таке, — сказала вона неголосно. — Замислилась і про дорогу забула... А тут ще й слизько... Зима!

— А про що задумалася?

На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?

— Про тебе задумалася, — зізналася нарешті. — Точніше — про нас і про Італію...

Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.

— І що ти про нас і про Італію подумала? — продовжив допитуватися він.

Рената зітхнула.

— Потім скажу!

Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом — то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.

Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.

— Ти що, діда Йонаса боїшся? — всміхаючись, спитала Рената.

— Ні, що ти! — Вітас відволікся від черевиків. — Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!

— Не дивно, а пильно! — виправила його Рената. — Він на всіх так дивиться, бо має зір поганий. Та й очі його всім здаються занадто великими і невдоволеними, це — через лінзи