Читати книгу - "Мотря"

як ми є, і здивуємося дивом великим, що ми себе не знали. І здивуєшся тоді також і ти, мій нещасний брате, що не знав гетьмана свого і проклинав його за те, в чому він не повинний… Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим.

Умираючий насилу підняв повіки:

— Внукам? В мене їх четверо, дрібних. Сини погибли в походах. Внук без опіки…

— Заспокійся, мій брате, я не забуду про них. Ти з якого полку, з якої сотні, як звешся? Насилу почув відповідь і казав записати.

— Внуки твої під опікою моєю, — сказав гетьман голосом сестри-жалібниці.

Вмираючий повними розпуки очима дивився в ясні гетьманські зіниці.

— Як безпанську собаку зариють мене, вози їздити будуть по кістках моїх…

— Поховаємо тебе в Лаврі, між добре уродженими людьми, за домовиною твоєю піду я, мій брате, — казав гетьман, нахиляючи свої уста над його блідим чолом. — Прости мені.

Умираючий, почувши на собі гетьманський поцілуй, здригнувся, хотів зірватися на ноги, але вспів тільки руку гетьмана донести до своїх уст і прилип ними до неї.

Так і сконав.

Гетьман перехрестив його тричі, велів покласти на носилку і нести до найближчої церкви з приказом, щоб поховали його чесно, дожидаючи гетьмана на похорони.

— Нині роботам кінець! — сказав, і приказ його понісся по всьому фортечному районі, звільняючи до завтрішнього ранку тисячі тяжко спрацьованих рук і в тисячі серць вливаючи надію на милосердя і на полегшу.

— Людям видати з моїх власних припасів крупи, хліб і омасту, за мої гроші купити для тих, що обносився, потрібне білля й чоботи… Це ж люди!

— Це люди! — пішло по фортеці. — Це люди!

МАРІЯ-МАГДАЛИНА

Звичайно у важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман ішов до своєї матері в гостину.

Віком вони не відбігали далеко від себе. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив иа світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа.

Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх. Здавалося їй дивним і неправдоподібним, що Мати Божа так скоро й так жахливо втратила сина свойого єдинородного, а вона, ігуменя Магдалина, бачить свого сина Івана во славі і в доброму здоровлі. Дивні і незбагнуті діла твої, Господи!

Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами.

Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського.

Наближаючись туди, гетьман відправив своїх людей до двірця і казав, щоби після обіду, як сонце стане ховатися за вежі собору, прийшли по нього. Паж Петрусь струснув пил із його вбрання, і гетьман вхопив за молоток, що висів на ретязях при вузькій хвіртці біля монастирських воріт, і постукав ним тричі.

На мощеній доріжці почувся глухий відгомін деревляних постолів, і такий самий деревляний голос поспитав глухо, хто там бентежить мир приюту сього?

— Раб божий Іван Степанович по благословення ігумені Марії-Магдалини, — відповів гетьман. Воротарка пізнала голос гетьмана, що відрізнявся від голосу других людей, як запах рожі відрізняється від ароми пільних квіток, і поспішно відчинила хвіртку. Хвіртка була низька, для покірних монахинь зготовлена, і гетьман мусив добре зігнути свою пряму спину, щоб увійти крізь неї.

— Здорові були, сестро Євфрозиніє! — сказав гетьман, знімаючи соболеву шапку, гладку, без усяких прикрас.

— Нехай Бог радує добрим здоровлям вашу ясновельможність! — відповіла воротарка, спускаючи очі додолу і осінюючи себе тричі великим хрестом, ніби відхрещуючись-від наітія нечестивих спокус.

— Чи ігуменя у келії? — питався гетьман. — Чи в церкві?

— Сестра Марія-Магдалина, з благословення Господнього ігуменя наша преподобная, щолиш з церкви вернула і вельми врадується, побачивши ясновельможність вашу.

— Підіть, сестро Євфрозиніє, і сповістіть ігуменю, що її син прийшов до неї в гостину і просить побачення.

Воротарка, заткнувши ключі за пояс і зложивши руки на грудях навхрест, як до причастія, вклонилася низько перед гетьманом, не підводячи на його своїх вічно перестрашених фіялкових очей, і скорою ходою подалась у головний будинок.

Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш там, — та ще хіба в гробі.

— Може, в гробі… — сказав до себе гетьман, сідаючи на розігріту сонцем кам'яну лавку, недалеко воріт.

На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя.

«Безплодне існування», — майнуло гетьманові крізь голову, і, ніби у відповідь на те, він побачив на зеленій мураві фіялкові очі не старої ще воротарки, в котрі так важко зазирнути, бо вона їх соромливо спускає додолу.

«А шкода, замітні в неї очі… — подумав гетьман і ніби засоромився тієї думки. — Дивно, що навіть в обителі святій не обженешся від тих грішних думок, ніби від настирливих комах, і що скрізь так дуже жаль тобі життя, котре могло би процвітати, а даром в'яне… А все ж таки як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської! Не ганяють за розкошами і за славою, не журяться, що про них скаже будучність, байдужне їм життя… Може, й байдужне, не вірю… Чоловік найзавзятішого ворога поборе, лиш не себе…»

— Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, — озвалася воротарка, витручуючи гетьмана з задуми. Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину, тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій деревляній підошві.

— Спасибі вам, сестро Євфрозиніє, — сказав гетьман, встаючи з