Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

передати костюм купці цивільних — але її це все одно

розлютило.

— Дідько! Схоже, нікого сьогодні не застрелю.

— Якби ти вистрелила, — Котьяр усміхався, — чи

загальмували б кулі хоч трохи, пролітаючи крізь обидва корпуси

корабля і випускаючи все повітря?

— Ні, — визнала Боббі, кладучи останню деталь костюма на

підлогу, і витягла інструменти для того, щоб зібрати його. — Але

це може бути пункт на мою користь. Зброя на цьому обладнанні

спроможна прострілювати аналогічну броню. Усе, що може

прострілити цей костюм, мабуть, також продірявить корабель.

Тобто...

— Ніхто з охоронців на цьому судні не має зброї, здатної

пробити твою броню, — закінчив Котьяр. — Як скажеш. Скільки

тобі дати людей?

— Жодного, — сказала Боббі, прикріпивши на спину броні

свіжий акумулятор, що надали технарі Авасарали, й отримавши

від панелі чарівне зелене світло, яке сповіщало про повний

заряд. — Щойно я почну, їхня очевидна контргра полягатиме

в тому, щоби схопити заступницю і тримати її в заручниках.

Ваше завдання — перешкодити цьому.

На обличчі Котьяра знову заясніла усмішка. В ній не було

нічого радісного.

— Як скажеш.

* * *

костюм. Мало бути лише дві години, але вона пробачила собі

зайву, згадавши, що у неї давно не було практики. Що цілішим

ставав костюм, то щільнішав клубок у горлі. Почасти від звичної

напруги перед боєм. Роки в піхоті навчили її отримувати

з напруги користь. Дозволити стресу примусити себе все тричі

перевірити. Коли вона опиниться в гущі подій, буде вже запізно.

Але глибоко всередині Боббі розуміла, що не тільки

потенційне насилля здавлює їй груди. Вона не могла забути, що

трапилося, коли цей костюм був на ній востаннє. Червона емаль

марсіянського камуфляжу вся в ямках і подряпинах від

підірваного чудовиська і ковзання на високій швидкості по

кризі на Ганімеді. Дрібка пролитого мастила на коліні нагадала

їй про солдата Гіллмана. Її друга Гіллі. Витираючи візор

шолома, вона згадала, коли востаннє говорила з лейтенантом

Ґівенсом, своїм командиром, якраз перед тим, як чудовисько

розірвало його надвоє.

Вона закінчила, і костюм лежав відкритий на підлозі. Чекав на

неї всередині. Спина взялася сиротами. Уперше в житті ця

оболонка здавалася тісною. Як могила.

— Ні, — сказала вона сама до себе.

— Ні? — перепитав Котьяр, який сидів поруч із нею на підлозі, тримаючи інструменти, що, на його думку, могли знадобитись їй

далі.

Він сидів так тихо, поки Боббі збирала, що вона фактично

забула про його присутність.

— Я не боюся знову його вдягнути.

— Ах, — Котьяр кивнув і поклав інструменти в ящик. — Як

скажеш.

Боббі підвелася і висмикнула з ящика чорний комбінезон, який одягала під броню. Машинально роздяглася до трусів

і натягнула на себе обтислу одежину. Витягала з броні дроти та

під’єднувала їх до сенсорів на комбінезоні, коли зауважила, що

Котьяр повернувся до неї спиною. Його зазвичай світло-коричнева шия ставала буряковою.

— Ой... Вибач. Я стільки разів роздягалася і вдягала це перед

своєю командою, що вже навіть не замислююся.

— Нема підстав просити вибачення, — сказав Котьяр, не

повертаючись. — Ти мене просто застала зненацька.

Він наважився озирнутися через ліве плече і, коли побачив, що

її тіло повністю прикрите, повернувся, щоби допомогти їй

під’єднати дроти.

— Ти... — він почав, а тоді на секунду замовк. — Вродлива.

Цього разу почервоніла вона.

— Хіба ти не одружений? — запитала усміхнена Боббі, рада

відволіктися.

Звичайна людяність, що проявлялася в незручності від

сексуального підтексту, залишила від чудовиська в її голові

туманний спогад.

— Одружений, — відповів Котьяр, під’єднуючи останній дріт до

сенсора на її попереку. — Навіть дуже. Але ж і не сліпий.

— Дякую, — Боббі по-дружньому поплескала його по плечу.

Після кількох секунд долання тісних просторів вона всілася

у відкритий тулуб костюма і