Читати книгу - "Присмак волі"

Андрій із Яремою знайшли дворище, яке їх привабило тим, що там була стайня. Вони поспішили туди заїхати. Ярема взяв обох коней під вузди, а Підлужний рішуче гупнув у двері, які досить швидко відчинилися. На ганку з’явилася дівчина у накинутій на плечі кожушанці.

— Ми на постій просимося вдвох з товаришем... Добряче промерзли в дорозі, — звернувся до неї Андрій, тупцюючи на одному місці.

— Що ж ви такі мерзлякуваті, козаки, від поляків тупцюєте аж з-під Збаража? — в’їдливо мовила дівчина.

Андрій уже не тупцював і стояв, запитливо дивлячись на дівчину, а та поглядала на нього, потім перевела погляд на Ярему. Андрій помітив це і, посміхнувшись, промовив:

— А в мене товариш гарний є... Дівки в нього немає... Шукає по всіх усюдах, та ніде не може знайти.

Дівчина не витримала і протяжно сказала:

— Звичайно, ми б вас пустили, але в хаті місця немає... У нас ткацький верстат стоїть. Немає місця для женихів!..

Андрій відчув, що останні слова вона промовила із жалем у голосі, і знову, посміхнувшись, повідомив:

— А ми такі женихи: як гарна дівка — то і в порогах ляжемо, тільки б не в кочергах!

Тут вона вже розсміялась і знову кинула зацікавлений погляд на Ярему, швидко сказавши:

— Почекайте! — і зайшла до хати.

Підлужний помахом руки заспокоїв Ярему, який стояв у невідомості поміж двох коней. Через невеликий проміжок часу знову з’явилася дівчина разом із сердитою на вигляд жінкою. Вона оглянула Андрія з ніг до голови і, кинувши погляд на Ярему, сказала коротко, як відрізала:

— Заходьте вже! А то тупцюєте тут!.. Коней відведіть!..

Андрій хутко взяв у товариша вузду свого Орлика, і вони повели коней до стайні. Двері були відхилені, і Андрій, зайшовши всередину, став роззиратися навколо, шукаючи якого-небудь фуражу, проте, окрім порожніх коробів, нічого більше не побачив.

— Кепські наші справи, Яремо! Немає чим коней нагодувати! — сумовито сказав Підлужний і став заводити Орлика.

Прив’язали коней біля порожніх коробів і, з жалем погладивши скакунів по загривках, пішли до хати. Потупцювали на ґанку, нарочито гупаючи ногами, аби господарі почули, що вони вже йдуть. Андрій першим відчинив двері і опинився у темному сіннику, в якому пахло сінцем і десь у темряві чулося мукання теляти. Швидко намацав клямку вхідних дверей. Відчинивши їх, зупинився на порозі, зняв шапку і привітався.

Потім перехрестився до образів, що виднілися в кутку, підсвічені світлом лампадки. За спиною відчував схвильоване дихання Яреми, який усе повторював за Андрієм, кахикаючи при цьому.

— Так ви ще й кашляєте... Довгенько на морозі були? — спитала жінка.

— То мій товариш з морозу сапнув теплині хатньої... Він швидко оговтається, — поспішив відповісти Андрій.

Дівчина сиділа в іншому кінці хати за ткацьким верстатом і, нахиливши голову, вдавала, ніби щось перебирає руками, а сама спідлоба позирала на молодих козаків.

Нарешті жінка показала рукою на лаву і вже лагідніше мовила:

— Присідайте вже... Бачите, у нас дівка в хаті. Треба ж, щоб свати присідали!

Козаки всілися на лаву, і за якусь мить Андрій уже розкрив рота, щоб попрохати фуражу для коней, але жіночка його випередила:

— Мене Меланкою звуть... Батька в нас немає, згинув ще при поляках, а дочку назвали Ольгою... Трудяща, а женихи пішли на війну. Так сидьма й сидимо... Прядемо та тчемо, що кому потрібно...

— Я — Андрій, з Присамарщини, — швидко відказав Підлужний і тільки хотів сказати щось про Ярему, як той сміливо промовив:

— Віктором мене звати, а прізвище — Ярема. Мене так усі й називають... З низових козаків я, у війську давненько... Нежонатий...

Почувши це, всі посміхнулись, а Ярема нерозуміюче поглядав навсібіч, водячи головою, а тоді й сам посміхнувся та кашлянув у кулак.

— Чи надовго ви на постій? — запитала Меланка і подивилася на Андрія.

— Не відаємо, тітонько Меланко, але на одному місці довго не буваємо, — відповів Підлужний.

Тут втрутився Ярема:

— Тітонько, у нас коні такі занепалі, негодовані вже два дні... Серце крається, живі тварини все ж...

Меланка слухала його, а потім якимось жалісливим грудним голосом вимовила:

— І в нас коники були, напоєні і наїдені, а як поїхав наш батько до Києва, то ні слуху ні духу не відаємо...

Замовкла на хвилинку, а тоді так само сумовито продовжила:

— Вже два роки сінце не заготовляємо... Проте конячкам вашим від цього не краще. Підемо до Олекси, у нього є фураж. Дасте йому трохи грошей...

Після цих слів стала збиратися, щоб виходити, і хлопці піднялися з лави і вийшли надвір. У повітрі бриніли людські голоси та звідусіль долинали різноманітні пахощі наїдків. Відчувалося, що у місті перебуває зголодніле та зморене військо. Люди зачадили печами та ділилися з вояками небагатими у повоєнній скруті статками.

Хлопці потяглися за Меланкою