Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– У мене інші! – вперто відповів Богун.

– Які ж?

– Такі, батьку, що шепочуть мені: не за те кров проливали. Не за те майже всі мої побратими кістки склали. Тому з ляхами бився й московитам не присягав. За Батьківщину мою багатостраждальну билися ми й за устрій, подібний січовому, коли на свободній землі вільний трудівник буде збагачувати себе, родити дітей і звеличувати мою Україну. Де не буде іноземного пана, де не будуть православних, немов бидло, у вози запрягати. Тож, коли чую – Москва, кажу: не наш шлях! Коли чую – Польща, кажу: не наш шлях!

– Це нісенітниці, – Виговський лише змахнув рукою. – Ми не втримаємось самі навіть року.

– З поспільством утримаємось, гетьмане.

Виговський помовчав.

– Ти розумієш, що я не можу дати тобі обіцянки одразу ж змінити все. Але коли я скажу, що мене зацікавили твої думки, і я повинен подумати над тим, про що ми тут розмовляли, ти пообіцяєш підтримувати мене?

– Лише до тієї пори, доки не побачу, що твої дії шкодять Україні.

Виговський натягнуто посміхнувся:

– Принаймні, чесно. Ну, до того аби змінити все за твоїм ідилічним сценарієм, ще надто далеко. Насамперед належить означитись: потрібний нам союз з Москвою чи ні. Особисто я вважаю, що нині набагато краще піти на договір з королем. Польща слабка, і там ми зможемо почувати себе краще, аніж під протекцією Москви, чий апетит щодо панування в Україні зростає навіть не по днях, а по годинах. Ти підтримаєш договір з Польщею?

Іван відповів не одразу.

– Це залежатиме від змісту такого договору.

– Зміст тебе не розчарує, можу пообіцяти.

– Що ж, принаймні якийсь час протримаємось проти московських зазіхань. Моє слово незмінне, ваша ясновельможність – я підтримаю тебе, доки це не нестиме шкоди Україні. А союз із Польщею нам тепер потрібніший, аніж з Москвою, твоя правда.

Виговський з посмішкою кивнув головою. Його дратувала надто вільна поведінка полковника, злили і його розмисли про чернь, котра повинна жити вільно на власній землі, тій землі, що могла б належати і йому, Виговському, його дітям і онукам. Але він вирішив жодним чином не проявляти свого роздратування. Знав-бо: під знамена Богуна, у разі необхідності, стане все Поділля, Брацлавщина і навіть Полісся. Таку силу краще мати в числі союзників, аніж ворогів. Тим більше, коли ворогів і так ціла верета.

– Я радий, що ми порозумілись, – він простягнув Богунові руку і відчув міцний потиск.

Зовсім поряд почувся шурхіт ковили і приглушений нею стукіт копит. До них наближався джура.

– Посланець білоцерківського полковника, ваша ясновельможність!

– Клич, – відкашлявся Виговський.

За хвилину він уже читав листа, що його з шанобливим поклоном передав йому втомлений і спітнілий козак у запиленому овечому кобеняку. Пробігши послання очима, він кілька хвилин дивився вдалечінь, після чого хмикнув і подивився на Богуна.

– Що ж, полковнику, маю першу нагоду довести тобі своє несприйняття дій Москви. Київський воєвода Бутурлін призначив у Білу Церкву воєводу. Не погодивши справу зі мною! Іч, жеребець москвинський! Ну, в Чигирині мені собака Скуратов на це відповідь дасть!

III

Нещодавно призначений чернігівський воєвода Скуратов, здається, зовсім не здивувався з того, що гетьман Виговський, одразу ж після прибуття з походу на Полтаву, викликав його до себе на аудієнцію, не перепочивши бодай кілька хвилин, як то велося зазвичай, коли гетьман повертався навіть з невеличкої комонної прогулянки. Воєвода щойно вийшов з церкви, коли помітив на дорозі, що вела до замку, гетьманський почет, швидких комонників полкової сотні й вози з гарматами, котрі жваво котилися до гетьманської резиденції, викликаючи несамовиту радість чигиринських дітлахів і пересуди ласих до пустих розмов гуляк на майдані. Воєвода Скуратов був середнього зросту сухорлявий чоловік років п'ятдесяти, з вогненного кольору довгою бородою, орлиним носом і пронизливими очима, підозрілий погляд яких промовисто вказував на те, що їх власник ніколи й нікому не йняв віри і не забував жодного промаху, а за доброї нагоди завжди міг тими чужими промахами скористатися. Одягнутий він був, як і решта московитів з його почту, занадто тепло для теплої літньої днини, але так, аби дати зрозуміти оточуючим про велику значимість власної персони. Провівши довгим поглядом ряди війська, котре поверталося на місце своєї дислокації, він вказівним пальцем поманив дячка з довгим гусячим пером за вухом, який, напівзігнувши спину (очевидно, такою була його звична поза у присутності воєводи), метушився поряд.

– Ето штой, нікак гєтьманішко возвратілся?

– Верно, батюшка, он самий! – в обов'язки дячка входило не лише писання, а й знання всіх найсвіжіших новин.

– Однако бистро он от Полтави… Молві сотскім наших ратних людішек, што с нім пробивалі, штоб перед ужином ко мне явілісь, доклад сдєлалі.

– Слушаюсь, мілостівєц! – дячок так швидко почав бити поклони, наче його затрясла пропасниця.

– Давай коляску, – всепрощаючим жестом Скуратов відпустив дячка.

Але замість відкритого екіпажу під широкі сходи церкви підскочили кілька комонників, серед яких воєвода упізнав Юрія Немирича – генерального писаря гетьмана Виговського. Від несподіванки Скуратов завмер, не подолавши донизу всього кілька сходинок. Прикипів своїми гострими очицями до пещеного обличчя генерального писаря – вихідця з відомого у Польщі магнатського роду.

– Пана воєводу очікує його ясновельможність, – стримано вимовив Немирич з ледь відчутним польським акцентом.

На мить очі воєводи зблиснули несамовитою люттю, але лише на мить, після чого він одразу ж впанував себе і з сумною посмішкою проспівав:

– Дела меня ждут, і дєла нємаловажниє. Какая надобность во мне у гетмана, што зовет?

– Його ясновельможність розповість про все особисто, пане Скуратов.

– А ти мне, лях, не указивай! Я вери православной, не тебе, католіку, чета. К тому же царя-батюшкі слуга верний, не твоего гетмана холоп! – процідив крізь зуби Скуратов.

Немирич, який був протестантом, нічого не відповів на випад, лише презирливо подивився на Скуратова.

– Його ясновельможність очікує, – повторив він і, стиснувши боки коня острогами так, що той захропів, поїхав геть. Слідом за ним кинулися супроводжуючі генерального писаря козаки.

Скуратов зітхнув. Звичайно, він не був підлеглим гетьмана і за найменшої нагоди намагався це продемонструвати. Але добре розумів воєвода і те, що йти зараз на загострення відносин з Виговським, котрий і так не відрізнявся лояльністю до Москви, було б зайвим. Він, не поспішаючи, вмостився на дбайливо застелене лисячими шубами сидіння коляски і владно кинув візниці:

– К гетману правь, смерд!

У покоях гетьмана Скуратов чомусь відчув, як на нього накочується хвиля невпевненості. Чому Виговський викликав його