Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

у Дитячий ліс на захід від замку (там було дуже незатишно і страшно, особливо на самоті, хоча, звісно, жоден з хлопців нізащо б у цьому не зізнався), аж поки вони не зуміли вийти на подвір’я за Великою залою рівно о тій хвилині, яку загадав їм Корт. Дивно якось працював цей годинник-у-голові. Попервах не працював узагалі. Ніяк. І ще раз ніяк. Раз у раз опускалася мозоляста Кортова рука, щедро сипалися запотиличники, і Корт гарчав: «Шмаркач! Завтра ввечері повертайся в ліс! Бачу, тобі там подобається!» Та щойно годинник у голові почав цокати, то час показував завжди правильно. Потім Роланд його на тривалий час втратив, так само, як світ втратив свої сторони, але тепер годинник повернувся, і це стрільця дуже підбадьорило.

— Ти рахував секунди? — не вгавала Сюзанна. — Міссісіпі-раз, Міссісіпі-два, отак?

Він похитав головою.

— Я просто знаю. Знаю, коли хвилина чи година закінчується.

— Ясно! — пирхнула вона. — Ти вгадав!

— Якби я вгадував, то чи зміг би так точно сказати, що стрілка зробила один оберт?

— Тобі пощастило, — буркнула Детта і пильно подивилася на нього, майже заплющивши одне око. Цей вираз Роланд ненавидів. (Але ніколи про це не казав, бо так Детта стала б тільки більше його дражнити за кожної нагоди, коли показувалася.)

— Хочеш, спробуємо ще раз?

— Ні, — зітхнула Сюзанна. — Вірю на слово, що твій годинник не бреше. А це означає, що ми ще далеко від Вежі. Поки що.

— Мабуть, не досить близько, щоб це вплинуло на годинник, але ближче, ніж я будь-коли підходив, — тихо сказав Роланд. — Якщо порівнювати з минулим, то зараз ми мало не в її тіні. Повір мені, Сюзанно, я знаю…

— Але…

Над їхніми головами пролунало каркання: різке і на диво глухе водночас. «Кру-кру!» замість «кар-кар!» Підвівши погляд, Сюзанна побачила одного з тих великих птахів, що їх Роланд називав замковими граками. Він летів досить низько, так, що вони чули навіть важкі помахи його крил. З довгого кривого дзьоба звисало в’яле пасмо чогось жовтувато-зеленого. Сюзанні здалося, що то шматок мертвих водоростів. Чи то пак не зовсім мертвих.

Вона повернулася і схвильовано подивилася на Роланда.

Він кивнув.

— Чортове зілля. Мабуть, несе його, щоб вимостити подрузі гніздо. Але точно не пташенят годувати. Цією гидотою хіба що отруїти можна. Але чортове зілля завжди чіпляється за життя там, де вже нема інших рослин і починаються Загублені Землі, й завжди вигулькує першим там, де з цих земель виходиш. А ми нарешті з них виходимо. А тепер вислухай мене, Сюзанно, прошу тебе вислухати. А ще прошу запхати якомога далі цю набридливу сучку Детту. Тільки не кажи мені, що її зараз із нами нема, не марнуй на це мого часу, бо я чудово бачу, як вона танцює комалу в твоїх очах.

Сюзанна підняла брови від подиву, потім прибрала ображеного вигляду, неначе хотіла висловити незгоду. Та зрештою відвернулася, так нічого й не сказавши. А коли знову на нього подивилась, то вже не відчувала присутності тієї «набридливої сучки», як висловився про неї Роланд. Він, схоже, теж побачив, що вона зникла, бо повів далі.

— Я думаю, невдовзі у нас виникне відчуття, що ми виходимо з Поганих Земель, але ти краще не довіряй побаченому. Кілька будинків і брукована дорога ще не означатимуть, що далі на нас чекає безпека й цивілізація. А невдовзі ми прийдемо до його замку, Ле Кас Рой Рюс. Найпевніше, Багряного Короля там немає, проте він міг лишити для нас пастку. Я хочу, щоб ти придивлялась і прислухалась. Якщо доведеться з кимось розмовляти, я хочу, щоб ти довірила це мені.

— Що таке тобі відомо, чого не знаю я? — запитала вона. — Що ти приховуєш?

— Нічого, — сказав він (з рідкісною для нього щирістю). — Це просто передчуття, Сюзанно. Ми вже близько до мети, хай там що каже годинник. Близько до того, щоб стати на прямий шлях до Темної вежі. Але мій учитель, Ванней, любив повторювати, що є лише одне правило без винятків: перемозі завжди передує спокуса. І що більша перемога, то більша буде спокуса.

Здригнувшись, Сюзанна охопила себе руками.

— Усе, чого мені хочеться, — зігрітися. Якщо ніхто не запропонує великої купи дров і фланелевого комбінезона в обмін на відмову від Вежі, я думаю, зрада нам поки що не загрожує.

Роланд згадав одну з найсерйозніших максим Корта: Ніколи не вимовляй найгіршого вголос! — але промовчав, принаймні щодо цього. Він обережно сховав годинника і звівся на ноги, готовий рушати далі.

Але Сюзанна зволікала.

— Мені снився інший, — сказала вона. Потреби пояснювати, про кого їй ішлося, не було. — Три ночі поспіль. Він ішов по наших слідах. Як думаєш, він справді там?

— О, так, — кивнув Роланд. — І я думаю, в животі у нього порожньо.

— Їстоньки, Мордред так хоче їстоньки, — повторила Сюзанна слова, які чула уві сні.

І мимовільний дрож пробіг усім її тілом.

Сім

Їхня стежка поширшала, і після полудня того дня на її поверхні стали де-не-де траплятися перші миршаві шматки дорожнього покриття. Стежка дедалі ширшала, і незадовго до темряви вони підійшли до місця, де в неї вливалася інша стежка (що, поза сумнівом, колись давно була дорогою). На місці їхнього сходження стояв іржавий стовпчик, на якому, напевно, колись висів дороговказ, хоча тепер від нього не лишилося й сліду. Наступного дня вони побачили першу на цьому боці Федіка будівлю — перехняблену руїну з перекинутим покажчиком на залишках ґанку. На задньому подвір’ї видніла розвалена клуня. Зі стрільцевою допомогою Сюзанна перевернула дороговказ, і вони змогли розібрати два слова: «ПЛАТНА СТАЙНЯ». А під написом червоніло так добре їм знайоме око.

— Я думаю, шлях, яким ми йдемо, колись поєднував замок Дискордія і Ле Кас Рой Рюс. Ним їздили диліжанси, — сказав Роланд. — Тоді все збігається.

Далі будівлі й дороги стали траплятися чимраз частіше. То були околиці містечка чи села чи навіть великого міста, яке розрослося довкола замку Багряного Короля. Та, на відміну від Лада, воно майже не збереглося. Довкола решток деяких будівель росли купками кволі пагони чортового зілля, але більше нічого живого не було. І холод пригнічував гірше, ніж зазвичай. На четвертий вечір після того, як побачили граків, вони хотіли було стати на ночівлю у напівзруйнованій будівлі, але, зайшовши всередину, обоє почули шепіт в кутках, де лежали густі тіні. Роланд сказав (буденним тоном, від якого Сюзанну дрож пройняв), що то привиди-«хатники» і що зупинятися тут не варто.

— Нам вони шкоди не заподіють, але можуть скривдити малого, — Роланд погладив