Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.

Йому стало прикро на серці. Отже, його далека поїздка закінчилася нічим. Собеський не відмовив у допомозі, але й не допоміг. Замість листа гетьманові обмежився розпливчастими словами: «Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо!» Та гоноровитий магнат засміється йому в обличчя і вижене геть! Ніякої упевненості, що він виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання — тим більше…

Арсен мовчки вклонився і вийшов.

Минаючи розкішні, цяцьковані золотою фарбою двері королівського кабінету, мимоволі пригадав, як він колись під Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауерніхт, і одержав таку ж відмову… Виходить, можновладці всюди однакові, хай їм грець! Простій людині за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподівайся, козаче, тільки на власні сили, на власну шаблю!

7

Валка в’їхала у Підкамінне і зупинилася на майдані перед замком. Сонце вже сіло за небосхил, і від похмурих фортечних стін та гостроверхих веж падали на землю чорні тіні.

— Гей, хлопи, тут ставати на нічліг заборонено! — гукнув од воріт вартовий гайдук. — Насмітите, а потім прибирай після вас!

— Не кричи, пане! Ми не глухі! — відповів Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг — білі полотняні штани й сорочку та солом’яний бриль. — Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожніми руками приїхали на ярмарок. — І він поплескав долонею по крутобокому барилу.

Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, підстаркуватий гуцул з Прикарпаття, закліпав очима, а потім облизнув язиком сухі, спраглі губи.

— Невже пиво?

— Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Дніпра. — Арсен моргнув хлопцям — Яцькові й Семашку. — Ану, націдіть панові пару кухлів! Та виберіть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений і дозволив нам тут переночувати…

Яцько підніс чималий кухоль.

Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою — на варті ж, мовляв. Потім трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся — чи нікого не видно — і тільки тоді взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчі вималювався вираз подиву.

— Е–е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грім, якщо це не горілка! — Він приклав вінця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволено очі під лоба, а потім видудлив кухоль до дна. — Х–ху! А тепер, хлопче, не завадить і пивця, якщо є!

Пиво він пив поволі, смакуючи і заїдаючи таранею.

— Ви гарні хлопці, як бачу… Просто чудові! Коб не служба, то і я з вами тут переночував би! Їй–богу! Вже вечоріє, і було б зовсім непогано вкластися на возі, підмостивши сіна, та й задати хропака! Га? — пащекував він, хмеліючи.

Арсен знову підморгнув Яцькові. Той підніс ще один кухоль горілки. Гайдук з удаваною хитрістю помахав пальцем перед Яцьковим носом, але випив.

— Може б, ти гукнув своїх товаришів? — спитав Арсен. — А то їм, бідолахам, нічого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!

— Е–е, не варт, їй–богу! — пробелькотів уже добре сп’янілий гайдук. — Нас тільки двоє… Я на воротях, а один, новенький, внизу, біля каземату. Якийсь миршавий, нікчемний… Він, мабуть, і горілки не п’є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?..

— А кого ж ви стережете?

— Кажуть, якесь велике цабе… Бо добрячі на нього кайдани наділи!

— А коли ж тобі, друже, заміну пришлють? Чи отак сам всю ніч і стовбичитимеш?

— Яка там у бісова батька заміна! Набридне стояти — піду, стукну в двері, мовляв, виходь котрий! Хтось і вийде…

Він уже ледве тримався на ногах. Язик заплітався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горілка валила його з ніг. Щоб не впасти, він обіперся на полудрабок.

— Здається, готовий? — тихо промовив Роман, підходячи до переднього воза. — Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней — сідлають…

— Гаразд, — погодився Арсен. — Кладіть його, хлопці! Він хотів поспати на сіні — хай спить! Та жупан зніміть — Спихальський одягне!

Яцько і Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Він щось замугикав — і відразу заснув.

Тим часом над містечком опустився синій весняний вечір. До замку долинули дівочі пісні, парубоцький сміх, а десь далеко, може, на другому кінці містечка, не вгаваючи, бриніли невтомні цимбали.

Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.

— Друзі, хто залишається тут — пильнуйте! — сказав Арсен. — Як тільки почуєте постріли, крики або свист — мчіть на допомогу! Зрозуміли?

— Зрозуміли, — відповів хтось. — Хай вам щастить!

Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір’ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.

Арсен підкрався — заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг — ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.

«Не ждуть лиха, — подумав Арсен і, намацавши на дверях засув, тихенько натиснув на нього рукою. — Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття…»

Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам’яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.

— Сюди, — шепнув пан Мартин. — Обережно! Сходи круті — можна й карк зламати…

Вийнявши з–за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним — Арсен, Роман, потім — Яцько, Семашко та Метелиця.

Десь у глибині блимало світло. Почулося протяжне позіхання вартового.

Спихальський скрадався тихо, мов кіт, тримаючись рукою за кам’яну стіну. З підземелля дихнуло могильним холодом і цвіллю.

На останній сходинці він зупинився, обережно виглянув з–за рогу. Довге підземелля тягнулося ліворуч і праворуч від нього. В мурованій стіні виднілися потемнілі від сирості й часу двері з заґратованими віконцями.

Магнатська в’язниця! Видно, не один хлоп скуштував у ній жахливих тортур!

Біля дверей, на низькому ослінчику, сидів, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олійний ліхтар, що висів під стелею, освітлював його кудлату овечу шапку і сутулі