Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Драйєр кліпнув.

– Отже, так?

– Саме так. Думаєте, я не знаю, чим ризикую?

– Так, отже, ти знав?

– Так. Усе записано. Думаю, Вебер, Шульте і Штайнбреннер іще пам’ятають золоту оправу, яка пропала. Вона належала одноокому, таке швидко не забувається.

Рука далі не рухалася, на мить заклякла й опустилася.

– Це не золото, – мовив Драйєр. – Ти сам казав.

– Це було золото.

– Непотріб, барахло, хіба для смітника годиться.

– Ну, то ви вже самі поясните. В нас є свідчення друзів власника. Це було біле золото.

– Ах ти, пес вошивий!

Драйєр відштовхнув Берґера. Той знову впав. Приземлився на труп і відчув під рукою чиїсь очі й зуби. Але з Драйєра очей не зводив.

Драйєр задихався.

– А як гадаєш, що тоді буде з твоїми друзями? Думаєш, їх, співучасників твого задуму приписати сюди трупака, за це похвалять?

– Вони не співучасники.

– І хто в це повірить?

– А хто вам повірить, коли ви почнете пояснювати? Подумають, що ви все це вигадали, аби усунути мене через каблучки й оправу.

Берґер знову встав, раптом він затремтів. Схилився і заходився обтрушувати коліна. Обтрушувати було нічого, але він не міг контролювати тремтіння ніг і не хотів, аби це помітив Драйєр.

Драйєр не помітив. Він мацав пальцями фурункул. Берґер бачив, що нарив тріснув і тік гній.

– Не робіть цього, – застеріг він.

– Що? Чому?

– Не торкайтеся фурункула. Трупна отрута смертельна.

Драйєр витріщився на Берґера.

– Я сьогодні трупів не торкався.

– А я торкався. А ви торкалися мене. Мій попередник помер від зараження крові.

Драйєр відсмикнув праву руку й обтер її об штани.

– Прокляття! І що тепер буде? Кляте свинство! Я вже його торкнувся. – Він дивився на свої пальці, наче мав проказу. – Нумо! Роби щось! – кричав він на Берґера. – Думаєш, я здохну?

– Точно ні. – Берґер встиг себе опанувати, Драйєр відволікся, і це дало йому час. – Особливо зараз, перед самим кінцем, – додав він.

– Що?

– Перед самим кінцем, – повторив Берґер.

– Перед яким кінцем? Собако, роби щось! Помасти чимось!

Драйєр зблід. Берґер пішов до стільниці по пляшку йоду. Знав, що Драйєрові небезпека не загрожує, хоча йому взагалі-то було байдуже. Головне, що вдалося відвернути його увагу. Він протер фурункул йодом. Драйєр відсахнувся, і Берґер відставив пляшку.

– Так, продезінфіковано.

Драйєр намагався побачити фурункул, він косив очі на ніс.

– Точно?

– Точно.

Драйєр іще покосився, а тоді порухав верхньою губою, мов кролик.

– То що ти, власне, хотів? – спитав він.

Берґер побачив, що переміг.

– Те, про що я казав. Змінити дані одного покійника. Лише це.

– А Шульте?

– Він був неуважний. За прізвищами не стежив. Окрім того, двічі виходив.

Драйєр замислився.

– А одяг, що робити з ним?

– Я про це подбаю. І про номери також.

– Як це? Ти маєш…

– Так, – сказав Берґер. – Я маю із собою форму, яку ми хочемо обміняти.

Драйєр поглянув на нього.

– Ви добре все спланували. Чи ти все сам?

– Ні.

Драйєр запхав руки в кишені й ходив туди-сюди. Врешті зупинився перед Берґером.

– А хто мені гарантує, що твій так званий список таки не вирине?

– Я.

Драйєр стенув плечима і сплюнув.

– Досі був лише список, – спокійно почав Берґер. – Список і звинувачення. Я б міг його використати, і мені б нічого не сталося, мабуть, іще й похвалили б. А після цього… – він вказав на папери на столі, – я співучасник зникнення в’язня.

Драйєр замислився. Він обережно ворухнув верхньою губою і знову покосився на неї.

– Для вас ризик значно менший, – провадив далі Берґер. – Йдеться про ще один проступок до трьох-чотирьох попередніх. Тож вирішальної ролі це не матиме. Я ж завиню вперше. І ризикую значно більше. Думаю, це достатня гарантія.

Драйєр не відповідав.

– Треба подумати ще про дещо, – сказав Берґер, спостерігаючи за Драйєром. – Війна вже фактично програна. Німецькі війська з Африки та Сталінграда відкинуто далеко назад, не лише за кордони Німеччини, а навіть за Райн. Пропаганда й балачки про таємну зброю проти цього безсилі. Ще кілька тижнів чи місяців – і всьому кінець. А тоді доведеться відповідати за скоєне тут. А навіщо вам спокутувати чужу вину? Якщо стане відомо, що ви нам допомагали, то будете в безпеці.

– Кому це «нам»?

– Нас багато. Всюди. І не лише в Малому таборі.

– А якщо я візьму і повідомлю про ваше існування?

– А який це має стосунок до каблучок і оправи?

Драйєр підвів голову і криво всміхнувся.

– Бачу, ви справді добре все обміркували, так?

Берґер мовчав.

– Той, кого ви хочете підмінити, збирається втекти?

– Ні, ми лише хочемо захистити його від оцього. – Берґер показав на гаки в стіні.

– Політичний?

– Так.

Драйєр примружив очі.

– А якщо буде строга перевірка і його знайдуть? Що тоді?

– Бараки переповнені. Його не знайдуть.

– Можуть упізнати. Якщо це відомий політичний.

– Він невідомий. Крім того, у Малому таборі ми всі схожі. Багато там не впізнаєш.

– Староста блоку поінформований?

– Так, – збрехав Берґер. – Інакше нічого б не вдалося.

– У вас є зв’язки в канцелярії?

– У нас усюди є зв’язки.

– У претендента на зникнення є татуювання з його номером?

– Ні.

– А речі?

– Я знаю, які хочу обміняти, я вже відклав їх убік.

Драйєр поглянув на двері.

– Тоді починай! Скоро! Поки ніхто не прийшов.

Він на шпаринку відчинив двері і прислухався. Берґер повзав між трупами й перебирав їх. В останній момент йому дещо спало на думку. Він хотів зробити подвійний обмін. Так Драйєра можна буде настільки заплутати, що він ніколи не вийде на 509.

– Прокляття! Швидше! – лаявся Драйєр. – Що ти там порпаєшся так довго?

Із третім трупом Берґерові пощастило, той був з Малого табору і не мав номерів на тілі. Він стягнув з нього куртку, витяг з-за пазухи приготовані штани й куртку 509 з номерами і натягнув їх на тіло. Тоді кинув одяг мертвого на купу, витяг штани й куртку, які відклав раніше. Обмотав їх довкола стегон, затягнув штани шнурком і вбрав свою куртку.

– Готово.

Берґер задихався, перед очима по стінах пливли чорні плями. Драйєр обернувся.

– Усе гаразд?

– Так.

– Добре. Я нічого не бачив і нічого не знаю. Був у вбиральні. Все, що тут відбулося, зробив ти. Я нічого не знаю, зрозумів?

– Зрозумів.

Витяг, повний голих трупів, поїхав догори і незабаром повернувся порожній.

– Іду покличу тих трьох з вулиці, щоб