Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Наш караван складався з людей різних національностей, головне, росіян, яких було щось із шістдесят — купців і жителів Москви. Було там кілька литвинів і, на превелику нашу радість, п’ять шотландців, що показали себе людьми порядними і досвідченими в торгівлі.

Після одноденного переходу провідники, яких було п’ятеро, скликали всіх джентльменів та купців, тобто всіх пасажирів, за винятком служників, на велику, як вони казали, раду. На цій великій раді кожен із нас мусив дати певну суму в спільну скарбницю на купівлю фуражу, на плату провідникам, на придбання коней тощо. Тут же вони обрали й керівників каравану та призначили старшину, щоб командувати в разі нападу. Як побачимо далі, це призначення було дуже потрібне.

Дорога в цій частині країни дуже залюднена. На ній трапляється безліч гончарів та глинярів, тобто людей, що готують глину для китайського посуду. Одного разу португалець-лоцман, що завжди мав щось на думці, щоб звеселити нас, під’їхав до мене і з посмішкою сказав, що покаже мені найнезвичайнішу в усій країні річ, і що після всього поганого, що я розповів про Китай, я повинен буду сказати, що бачив у Китаї диво, якого немає ніде в світі. Я дуже зацікавився, і він пояснив мені, що це — будинок із чисто китайських виробів.

— Хіба, — відповів я, — всі матеріали, з яких збудовані їх будинки, не продукти їхньої країни, тобто китайські вироби?

— Ні, ні!— скрикнув він. — Весь цей будинок зроблений з того, що ми в Англії звемо китайськими виробами, тобто з фарфору[135].

— Таке може бути, — мовив я. — Який же він завбільшки? Чи зможемо ми, поклавши його в скриньку, везти на верблюді? Якщо так, то ми його купимо.

— На верблюді! — повторив старий, піднісши руки вгору. — Та в ньому ж живе сім’я в тридцять осіб!

Я зацікавився ще більше, коли побачив цю будівлю. Це був дерев’яний, ніби поштукатурений дім, але вся штукатурка була з фарфору: власне — з тієї глини, з якої роблять фарфор.

Під сонячним промінням будинок, укритий зовні глазуром, виглядав дуже гарно. Глина була біла, розмальована великими синіми візерунками, які ми бачимо в Англії на китайському фарфоровому посуді, і тверда, немов випалена. Всередині, замість панелі, всі стіни були викладені твердими, мальованими кахлями, схожими на ті чотирикутні невеличкі кахлі, які ми в Англії називаємо «горішніми»[136]; ці кахлі були з найкращого фарфору, оздоблені дуже гарними різнокольоровими малюнками, ще й з позолотою. Іноді кілька кахель складали один малюнок, але вони так майстерно з’єднувались замазкою з тієї ж таки глини, що важко було помітити, де саме вони сходились. Підлога в кімнатах була з того ж самого матеріалу і така ж сама тверда, як і глиняні долівки, що лишаються ще в деяких місцевостях Англії, а найбільше по хатах Лінкольншира, Ноттингемшира, Лейстера[137] тощо. Ця підлога була тверда, як камінь, і рівна, але з невипалених і непофарбованих кахель, крім підлоги в маленьких кімнатах, схожих більше на комірки. Стеля і вся штукатурка у цілому будинку були з такої ж самої глини. Дах укривала блискуча чорна черепиця, теж із фарфорової глини.

Це був справді фарфоровий будинок, і коли б я не був у дорозі, я залишився б там на кілька днів, щоб краще роздивитись на всі його особливості. Мені розповідали, що в саду при ньому були фонтани й водойми з рибами, обкладені з боків та на дні такими ж самими кахлями, а розставлені вдовж алей прекрасні статуї були теж зроблені цілком із фарфорової глини.

Тому що виробництво фарфору є одна з властивостей Китаю, то в ньому вони, безперечно, перевищують усіх. Вони розповідали мені неймовірні історії про свої вироби з глини, але шкода їх і переказувати, бо там не почуваєш і слова правди. Один китаєць запевняв нас, ніби він знає робітника, який зробив із фарфору корабель зі щоглами та парусами такого розміру, що міг умістити п’ятдесят чоловік. Якби він сказав мені, що робітник спустив той корабель на воду і проплив на ньому в Японію, я, може, й відповів би щось; але я знав, що хлопець, даруйте на слові, просто брехав, а тому я лише мовчки усміхнувся.

Через це надзвичайне видовище я на дві години відбився від каравану, за що наш старшина того ж дня оштрафував мене на три шилінги, додавши, що коли б це трапилось на триденній відстані від Великого Муру, штраф був би вчетверо більший, і я мусив би просити пробачення на найближчому засіданні ради. Я обіцяв бути надалі обачнішим і згодом переконався, що всі накази про те, щоб ми держались докупи, були необхідні для нашої безпеки.

Через два дні ми пройшли Великий Китайський Мур, збудований на захист від татар[138]. Це дійсно грандіозне спорудження йде по горах та горбах навіть там, де воно непотрібне, тобто де скелі зовсім неприступні і де через провалля не зміг би пройти ніякий ворог, а якби зміг, то тоді його й мур не затримав би. Переказують, що цей мур має завдовжки щось із тисячу англійських миль. Якщо міряти прямо і не зважати на звороти, то лінія обводу дорівнюється п’ятистам милям. Заввишки має він щось із чотири сажні[139], а в багатьох місцях він такий самий і завтовшки.

Я стояв тут з годину, не порушуючи наших розпорядків, бо саме стільки часу треба було караванові, щоб пройти крізь ворота. Отже, кажу, я цілу годину розглядав його звідусюди, зблизька та здалека, скільки міг кинути оком та скільки дозволив старшина нашого каравану. Він іще раніше вихваляв мені мур, як всесвітнє диво, і дуже хотів знати мою думку про нього. Я сказав йому, що це чудова штука, щоб затримувати татар, але він не зрозумів значення моїх слів і прийняв їх за комплімент. А старий португалець засміявся.

— О, ви гарно говорите, сеньйоре англійцю! — сказав він.

— Як це гарно? — спитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Ви називаєте річ білою так, що вона мені здається чорною: веселою з одного боку і сумною — з другого. Ви сказали йому, що мур добрий, щоб спиняти татар, а мені ви цим самим дали зрозуміти, що він