Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

змусити себе до швидшого руху. Як у гарячковому мареві, мої очі спершу наблизили намет до мене, а потім далеко його відсунули. Я тягся далі. Довкола мене шепотілися натовпи. Ніч затуманила мені очі. Довелося примружитися, аби розгледіти щось на холодному вітрі. Повз нас по дорозі проходила ціла юрба людей, нав’ючені осли, дівчата, що несли кошики з яскравою пряжею і сміялися. Я обернувся, щоб роздивитися продавця дзвоників, який саме нас минав. Ніс на плечі високу підставку, і десятки латунних дзвоників різної форми та голосу брязкали й подзвонювали на ходу. Я потяг Кеттл за руку, щоб вона обернулася і побачила це, але стара тільки стиснула залізною хваткою моє плече та поволокла мене геть. Далі повз нас пройшов хлопець, що спускався до селища. Ніс кошик яскравих гірських квітів. Від їхнього запаху аж голова йшла обертом. Я вирвався із затиску Кеттл. Поспішив за ним, щоб купити кілька для Моллі. Хай би напахтила ними свої свічки.

— Допоможіть мені! — гукнула Кеттл.

Я глянув, що трапилося, але її зі мною не було. Я не міг знайти її в натовпі.

— Кеттл! — покликав я. Озирнувся, а тоді зрозумів, що гублю з очей продавця квітів.

— Почекай! — крикнув я йому.

— Він відходить! — налякано й розпачливо лементувала вона.

Зненацька ззаду в мене врізався Нічноокий, його передні лапи вдарили по моїх раменах. Його вага та швидкість звалили мене долілиць на тонкий шар снігу, що покривав гладеньку поверхню дороги. Попри рукавиці, я обідрав шкіру з долонь, а коліна запекло вогнем.

— Дурень! — гримнув я на нього і спробував підвестися, але він ухопив мене за щиколотку і знову кинув на дорогу. Цього разу я міг зазирнути через край і побачив унизу прірву. Мої біль і здивування втихомирила ніч, подорожні щезли, залишивши мене наодинці з вовком.

— Нічноокий! — обурився я. — Дай мені встати!

Він натомість піймав мене за зап’ястя, стис зуби та відволік від краю дороги, не даючи підвестися з колін. Я не знав, що вовк настільки сильний, а радше ніколи не здогадувався, що він може звернути цю силу проти мене. Даремно молотив його вільною рукою, постійно волаючи і намагаючись встати. Чув, як кров пливе мені по руці, це його зуб впився мені в тіло.

Раптом обабіч мене з’явилися Кеттрікен і Блазень, вхопили попід руки, поставили на ноги.

— Він сказився! — гукнув я, коли до нас підбігла Старлінг. Її обличчя було блідим, очі величезними.

— Ой, вовчику, — зраділа вона, опустилася на одне коліно і обхопила його руками. Нічноокий сидів, віддихуючись, помітно втішений її обіймами.

— Що з тобою діється? — зажадав я.

Він глянув на мене, але не відповів.

Перша моя реакція була дурною. Я підняв руки до вух. Але ж я не ними чув Нічноокого. Коли я так зробив, він заскавчав, і я виразно це почув. Це було лише собаче скавуління.

— Нічноокий! — скрикнув я.

Він підвівся. Став на задні лапи, спершись передніми мені на груди. Був таким великим, що майже міг зазирнути мені в очі. Я відчув луну його туги та розпачу, але більше нічого. Потягся до нього Віт-чуттям. Не міг його знайти. Не міг відчути нікого з них. Так, наче всіх їх перековано.

Я озирнувся довкола, побачив їхні перелякані обличчя і усвідомив, що вони кажуть, ні, майже кричать щось про край дороги, чорну колону і що трапилось, що трапилось? Вперше мене вразило, наскільки незграбною є мова. Усі ці окремі слова, поєднані разом, кожен голос вимовляє їх по-іншому, і це так ми спілкувалися між собою? «Фітце, фіт-це, фіт це», — кричали вони моє ім’я, мабуть, звертаючись до мене, та кожен голос звучав інакше, кожен мав на думці власний образ співрозмовника і причину, через яку розмовляли з ним. Слова були незграбними, я не міг зосередитися на тому, що вони намагалися ними передати. Це було так, наче маєш справу з чужоземними купцями, щось показуєш на пальцях, усміхаєшся чи супишся і здогадуєшся, постійно здогадуєшся, що насправді мав на увазі той другий.

— Прошу, — сказав я. — Тихо. Прошу! — Я лише хотів, щоб вони замовкли, припинили шум і рухи губами. Але мою увагу привернуло звучання моїх власних слів. — Прошу, — повторив знову, здивований, скільки всіляких рухів мушу зробити, щоб видобути такий неточний звук. — Тихо! — ще раз мовив я і збагнув, що це слово позначає надто багато речей, аби взагалі мати якесь реальне значення.

Якось, коли я тільки-но перейшов під опіку Барріча, він наказав мені зняти збрую з упряжки коней. Ми тоді ще звикали один до одного, і ніхто розумний не дав би такого завдання дитині. Але мені вдалося видряпатися на слухняних тварин, відстебнути кожну блискучу пряжку та застібку — і от уже вся упряж, розібрана, частинами лежить на землі. Коли Барріч прийшов перевірити, чим це я займався стільки часу, йому від здивування аж мову відібрало. Та не міг звинувачувати мене, бо я зробив, що він наказав. Тим часом я здивувався, зі скількох частин складається річ, яка спершу здавалася мені цілісною.

Отак було зі мною й зараз. Усі ці звуки складалися в слова, всі ці слова складалися в судження. Мова розпадалася на частини мені в руках. Ніколи досі я про це не задумувався. Стояв перед ними, настільки просякнутий сутністю Скіллу на цій дорозі, що мова здавалася мені по-дитячому незручною. От наче їсти вівсянку пальцями. Слова були повільними й неточними, приховували стільки ж сенсів, скільки й розкривали.

— Фітце, прошу, ти маєш… — почала Кеттрікен, і мене цілковито поглинуло обмірковування всіх можливих значень кожного з цих чотирьох слів. Так я й не почув, що ще вона казала.

Блазень узяв мене за руку і ввів до намету. Штовхав, доки я не сів, тоді зняв із мене шапку, рукавиці та плащ. Не кажучи й слова, вклав мені в руки гарячий кухлик. Це я ще міг зрозуміти, але швидка тривожна розмова інших скидалася на перелякане пікання цілої клітки курчат. Підійшов вовк, ліг поруч зі мною, спершись великою головою мені об стегно. Я потягся вниз, погладив широкого лоба, торкнувся пальцем м’яких вух. Він притиснувся до мене дужче, наче прохаючи чогось. Я почухав його за вухами, подумавши, що саме це йому й треба. Страшно було не знати цього.

Того вечора з мене не було жодного пожитку. Я намагався виконати свою частку обов’язків, але за що б не брався, інші просто виривали його мені з рук. Кеттл кілька разів мене щипнула, штурхнула і наказала прокинутися. Одного разу, коли стара мене бештала, я був настільки зачарований рухом її вуст, що й не помітив, коли вона пішла собі. Не пам’ятаю, що я робив, коли вона стисла мене за карк рукою, схожою на пазуристу лапу. Схилила мою голову вперед і тицяла по черзі кожен камінь, розкладений на її гральній полотнині. Вклала мені в руки чорний камінь. Якийсь час я просто дивився на фігури. Раптом відчув, як у моєму сприйнятті щось змінилося. Тепер мене і гру ніщо не розділяло. Раз по раз я пробував ставити камінь на різні позиції. Нарешті знайшов ідеальний хід, а поклавши камінь на вибране місце, почувся так, наче мені зненацька прочищено вуха