Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Да, я понімаю, — ледве ворочаючи язиком, сказав дядько Володя. — Мені як сину тра було б матір забрать, але условія в мене непідходящі. Ну от, подумай сам, живу я на п’ятому етажі, без ліфту — як мені її туди затарабанить?

— Так, це проблема, — сказав мирно татко. — В баби сто сімдесят два кеге, а може, й більше…

— Ну нехай я її туди б якось затарабанив, піяніна ж носять, — сказав дядько Володя, — але жінка моя за матір’ю дивитися не буде, а її тра по-женському обійти. А в мене така вирва: на чорта, каже, здалася мені твоя мать? Вона й мене не хоче обхóдить, бо робота, понімаєш, у мене, ну, гразна, я собі сам стіраю, а вона тіко сміється. Літом я тіко на дачці живу, на розкладусі сплю, а не дома — нема там для мене місця в жизні…

— Так, це проблема, — сказав татко. — З бабами трудно жить.

— Я понімаю, — казав так само печально дядько Володя, — мати моя, оскільки ти з Людкою не розписаний, тобі, може, й не родичка, до тебе тут претенцій нема. А може, ти захочеш собі молодуху взять і якось законно жизню зорганізувать — то шо тоді робить?

— Так, це проблема, — сказав татко. — Але при живій жінці я поки що женитися вдруге не збираюся. Хай живуть, я не проти.

— Думаєш, мені не жаль матері? — протягло сказав дядько Володя. — Жаль, хоч вона баба — не конхвєтка. Хай я від неї в жизні нічого доброго не мав, мати є мати. В дом хроніка її тоже не візьмуть — діти живі й здорові… Прийдеш додому, жінка від мене носа верне: пошол вон, каже, смердяк, дітей проти мене научила і проти матері, коли та жила в нас. Вони, ті бісенята, таке їй вичворяли — уму непостіжимо. А що я можу? Крикну на них, а та зміюка: пошел вон од нас, смердяк! Ну, я часом іду. І на вокзалі не раз спав. А матір тра по-женському обійти.

— Я від тебе нічого не вимагаю, — сказав татко. — Живе, то хай живе! Якось перебудемо.

— Ти славний! Добрий! — сказав дядько Володя. — А я от не можу бути ні добрим, ні славним. Жизня не позволя! Отак часом, повір, хочеться і в петлю полізти…

— Ну, ти це покинь! — сказав татко. — В тебе ніхто нічого не вимага.

— Я понімаю, — мовив дядько Володя. — Але думаєш, у мене совісті нема?

— Ну, чого ж, — сказав татко. — Коли мучить тебе, значить є.

— Болить мені тут! — вдарив себе в груди дядько Володя. — Ізвінєнія в тебе хочу просить, бо і я чоловік. Чоловік, а от жизні нема! Часом я думаю, лучче б було і не женитись. Тра тобі баба — картинку повісь. І гарна буде, й тиха, не гризтиме голови.

— Так, це непоганий вихід! — засміявся татко. — Картинка — це непогано придумано.

— Да, спокійні вони на картинці. Шо не скажеш — і слова проти не мовить… Прийдеш п’яний — і нічо! Смердить од тебе — і нічо! І нікакіх проблєм. Я на дачці мав собі таку, на картинці — заглядєніє дєвочка!.. Я й приїхав, щоб тобі про своє положеніє розказать. Не по телефону, а тако: морда в морду. Думаю, може, й поймеш…

— Чого ж, — сказав татко. — Я все розумію. Через це й узяв її до себе.

— Да, ти человєк! Я не человєк, а ти человєк!..

— Всі ми люди, — сказав татко.

— Я б може, тоже по-українськи, по-культурному балакав, але та зміюка, ха-ха, ха-ха — хохол, каже! А коли хохол, то й не человєк?

— Коли ти їдеш? — спитав татко.

— Ну, як не маєш нічо проти, то завтра зранку й поїдемо. Де мені тут у вас, на головах сидіти?

— Чого ж, гостюйте, скільки хочете, — сказав татко.

— Нє! Гості добрі, коли скоро йдуть, — дядько Володя раптом захлипав — плакав, чи що?

— Перестань, Володю, — тепло сказав татко. — Я ж тобі своє виповів.

— Дай я тебе хоч поцілую! — мовив дядько Володя.

— Ну, це вже не треба! Іди спати!

— Да, конєшно! — Дядько Володя встав. — Піду спати! Піду в машину, бо ті бандюги з бур’янів мені її рознесуть.

— Це вони можуть, — сказав татко. — Валяй!

Дядько Володя «поваляв», тобто пішов зигзагами, а біля дуба засторчував і схопився за стовбура, обійнявши його.

— Ти на мене не сірчаїш? — спитав у татка.

— Я ж тобі все сказав! — мовив татко. — Валяй!

Дядько Володя «поваляв» далі, тобто поплентався по стежці, а я тихо виліз зі схованки. Чомусь мені жаль стало дядька Володю, а ще більше татка, і я не втримався, щоб до нього не підійти.

— А, це ти, синку? — тепло спитав він, обіймаючи мене за шию. — Іди спи, а я трохи посиджу.

— Може, я посиджу біля тебе? — спитав я.

— Будь ласка, — сказав татко. — Посидимо разом.

Ми сіли, він знову обійняв мене, і я відчув запах його тіла. Запах найріднішої мені людини, яка єдина могла б мене зрозуміти, коли б я зважився й оповів, що зі мною сьогодні трапилося. Але я нічого йому не розповів, а тільки щільніше пригорнувся до нього, бо тільки цього від нього потребував.