Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.

— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на «пожарищі миколаївської Русі»): «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: «Ти переміг, страшенний хохол!» Той хохол, який побачив руську душеньку з її «пекельним вмістом»… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що «Росія — художня нація». І додасть всього лише одне слово: «З анекдотом». Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!

І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.

І — сміється.

Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.

ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.

А все інше… Все інше й справді просто анекдот.

… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.

Хотілося чогось… такого-розтакого.

За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.

Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?

Та ось на вулиці з’явилася легковичка. Вона, здається, стояла під явором, а як я вийшов, вона теж рушила. Я підняв руку, радуючись, що так швидко здибав «тачку», іномарка охоче зупинилася біля мене.

Водій у сірому капелюсі й у такого ж кольору плащі, дотягнувшись рукою до передніх дверець, відчинив їх. «О, які ввічливі водії в цьому місті», — подумав я, — і сів на переднє сидіння. Дверці зачинилися автоматично і це мене трохи аж насторожило. Але виду я не подав.

— Шеф, мені треба терміново потрапити у ваш аеропорт, з якого я маю вилетіти у своє місто.

— Нема проблем, пане-добродію!

Щось мені в його голосі видалося знайомим. Я озирнувся на заднє сидіння (там почулося якесь підозріле шамотіння) і побачив ще двох добродіїв… Теж ніби знайомих. Всі троє були у сірих капелюхах і в такого ж кольору плащах, схожих на немодні нині і вже забуті макінтоші.

Ба, ба!… Старі знайомі! Та це ж та трійця, що хотіла мене арештувати в зальці, де транслювалося засідання Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь» і яка вилетіла звідти, остерігаючись смертоносного погляду Вія. Оце так влип.

Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.

«Мда-а» — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.

Що з того, що я смикнувся на сидінні.

— Сидіти! — велено було мені і я слухняно погодився.

— Сиджу, — бо й справді іншого вибору у мене в тій ситуаційна, жаль, не було.

— Але, панове, я справді кваплюся в аеропорт.

— І ми теж квапимося. Спершу заїдемо до нас, а вже потім, якщо ви будете розумно триматися і співпрацювати з нами, можливо, і доставимо вас в аеропорт. Хоча, ясна річ, не сьогодні і, очевидно, не завтра. Як кажуть в таких випадках — найближчим часом.

— У недалекому майбутньому, — додав той, що сидів за кермом.

Машина з місця набрала швидкість.

Скільки ми їхали — не пригадую. Не здогадався подивитися на годинник. Куди їхали — теж не збагнув, машина часто і, здається, без потреб, петляла з одного провулка в інший — заплутувала сліди чи що? Всі троє моїх конвоїрів щось насвистували — кожний собі під ніс, але виходило ще й мов би в унісон, і то був, здається, мотив із одного відомого мультфільма, з пісні, що її співав Олег Ануфрієв, яка починалася словами: