Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

потім тягав за волосся й душив, і тоді пес накинувся на нього й загриз до смерті. Така-от історія. Дюран розповів правду, бо боявся, що я накажу пристрелити пса-вбивцю, якщо не дізнаюся, як усе було. Тому я хочу, щоб ти поїхав до Джексонівського краю, розвідав там усе і подбав про Нанет Ле Бо. Мій індіанець привезе її у Форт.

Із шотландською стійкістю Мак-Доннел стримував хвилювання. Він говорив тихо і знову чомусь затремтів. Челонер ошелешено втупився в нього поглядом і мовив:

— Ви кажете, що Мікі — оцей песик — убив людину?

— Еге ж, за словами Дюрана, убив, так само як сьогодні вовка-пса Ґрауза Паєта на «арені». Брр!

Челонер уважно розглядав Мікі, а фактор додав:

— Але собацюру Ґрауза Паєта шкода більше, ніж того негідника. Якщо чутки правдиві, Ле Бо краще бути мертвим, ніж живим. Челонере, якщо тобі не тяжко і ти не заперечуєш, поїдь до Нанет…

— Я поїду, — сказав Челонер, поплескавши Мікі по голові.

За півгодини Мак-Доннел розповів молодому чоловікові все, що знав про Нанет Ле Бо. Коли Челонер підвівся, фактор провів гостя до дверей і застеріг:

— Не втрачай пильності з Дюраном. Цей пес для нього важливіший за всі сьогоднішні виграші, а, кажуть, поставив він чимало. Він обіграв Ґрауза Паєта, але метис тепер його спільник. Я це знаю. Отож будь обережним.

Вийшовши надвір, де місяць і зорі досі яскраво світили, Челонер трохи постояв, а Мікі підстрибнув і поклав передні лапи йому на груди. Голова пса була майже на рівні плечей господаря.

— Пам’ятаєш, друже, як ти випав із човна? — лагідно запитав Челонер. — Пам’ятаєш, як ви з ведмедиком, зв’язані однією мотузкою, борюкалися й випали за борт, просто у вир? Пригадуєш таке? Боже милостивий! Я сам мало не пропав у тому вирі. Я думав, ти загинув. Не сумнівався, що ви обоє мертві. Цікаво, що стало з ведмежам?

Мікі заскавулів у відповідь і затремтів усім тілом.

— А, виявляється, ти вбив людину, — додав Челонер так, ніби досі не міг повірити. — Повезу тебе до тієї жінки. Отака справа. Повезу тебе до НЕЇ, а вона, може, буде вимагати, щоб тебе вбили…

Челонер опустив Мікі на землю й пішов у хатину. Спинившись перед порогом, Мікі загарчав. Челонер засміявся й відчинив двері. Вони зайшли досередини, і гарчання Мікі переросло в загрозливий рик. Челонер лишив у хатині запалену лампу, і в тьмяному світлі розгледів Анрі Дюрана й Ґрауза Паєта, які зачаїлися в хатині. Челонер додав світла й привітався з непроханими гостями:

— Доброго вечора! Трохи запізно для візиту, як на мене!

Флегматичне обличчя Ґрауза Паєта не виказувало жодних емоцій. У Челонера, який прискіпливо роздивлявся метиса, промайнула думка, що з такою головою й плечима той до смішного схожий на моржа. Очі Дюрана якось безвиразно палали. На його обличчі виднілася припухлість від удару Челонера. Мікі напружився і, продовжуючи стишено гарчати, заповз під канапу. Дюран тицьнув на пса й сказав:

— Ми прийшли по собаку.

— Ти не можеш його забрати, Дюране, — відповів Челонер, намагаючись зберігати спокій, хоча поза спиною пройшов холодок. Промовляючи ці слова, Челонер ламав голову, чому Ґрауз Паєт прийшов разом із Дюраном. Непрохані гості були здоровилами, та ще й бездушними нелюдами. Челонер інстинктивно став за маленьким столиком, який відділяв його від зловісної парочки.

— Я хотів вибачитись: після бою собак трохи втратив голову, — вів далі Челонер. — Мені не слід було бити тебе, Дюране. Це ж не твоя провина. То перепрошую. Але собака — мій. Я його загубив у Джексонівському краї, а Жак Ле Бо піймав у капкан і продав тобі. Він просто продав пса, який йому не належав. Я тобі компенсую витрати, щоб усе було по-чесному. Скільки ти віддав за нього?

Ґрауз Паєт підвівся, а Дюран підійшов до протилежного боку столу й нахилився до господаря хати. Челонер спантеличено розмірковував, як допіру одним ударом збив такого здорованя з ніг.

— Non, він не продається, — стиха відказав Дюран. Він наче аж шипів: здавалося, кожне слово коштувало йому страшних зусиль. У його голосі чулася ледь стримувана ненависть. Челонер завважив, що на руках Дюрана, якими він люто стискав стіл, набухли жили. — Месьє, ми прийшли по собаку. То я його забираю, гаразд?

— Дюране, я поверну тобі всі витрати на пса. Навіть трохи накину.

— Non! Non! Він мій. Я забираю його ЗАРАЗ!

— Ні!

Не встиг Челонер вимовити це коротке слово, як Дюран навалився всім тілом на стіл. Челонер не сподівався на такий швидкий випад. З лютим і сповненим ненависті криком Дюран кинувся на молодого чоловіка, і той повалився під натиском здоровила. На підлогу впали стіл і лампа. Блиснув вогник, і хату огорнув морок — лише тьмяне місячне сяйво просочувалося крізь вікно. Челонер не очікував такого повороту. Він гадав, що Дюран спершу буде погрожувати, а вже потім нападати. Оцінивши габарити здоровил, які завітали, Челонер планував відступити до канапи під час розмови. Там під подушкою в нього лежав револьвер. Тепер було пізно. Важким тілом Дюран вдавлював його в підлогу, намацуючи в темряві горло противника. Челонер простягнув руку, щоб схопити француза за шию, і тут побачив, як Ґрауз Паєт відкинув стола. Наступної миті Челонер і Дюран покотилися залитою місячним світлом підлогою, і молодий чоловік угледів,