Читати книгу - "Сонячна машина"

ясно, що немає нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.

«Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»

Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?

А сонце щораз нижче ходить понад обрiєм, щораз неуважнiше, щораз коротше визирає з-за снiгових понурих хмар. I вiтер стає щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить її голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.

I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбирається до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.

I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi, вiн, не роздягаючись, тiльки черевики скинувши, засувається в дiрку свого замотку й пильно ховає лице. I довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах Макса вiн знає, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i дивуються, жахаються i цепенiють в одчаї та безнадiйностi. I, може, проклинають.

А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й складає дрова бiля грубки, незграбної, невмiло складеної. I червона голова не повертається нi на його стукiт, нi на його обережнi кроки. Тiльки панi Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дякує бiдному Рудi за його тяжку для них усiх роботу, дякує за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу Елiзу. Розумiється, принцеса дуже вдячна, тiльки сказати не може, бо гордiсть у цiєї дiвчини бiльша за її вдячнiсть.

А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван.

Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.

* * *

I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiдає на трон i робить свiй об'їзд. I вiтер уже не ганяється дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає вiн поперед Великої Матерi, розкидає її вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!

Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами — по хатах уже не так холодно, як перше.

I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Великої Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля — як борошном посилана А в самому лiсi — снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшнє жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.

А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко переливається хвилями шуму.

Доктор Рудольф сiдає на пеньок лицем до Великої Матерi, примружує очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючої радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, затаєний крик у грудях?

Доктор Рудольф розплющує очi й непорозумiло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде.

Доктор Рудольф устає й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв — дамi — стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько.

Ах голубчики! То ж вони-раднi,милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скiльки їх — кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, стоїть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп'янкам»? Хто сказав їм це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по їхнiх вуликах, нiрках, щiлинках?

А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкишає, расповзається — оголяється сонне тiло землi, зiтхає густим теплим вiтром, протягається лiсовiми шумами.

Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то