Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

в Іскоростені відбувається переворот. Пардон, як делікатно повідомило радіо, зміна влади… Якої? Начебто гіршої на кращу. Древлянської на українську. Те, про що раніше говорили, — здійснилося… Ще налити? — Я кивнув, і ми знову випили, він, певно, з горя, я — з торопу. — Зміна влади відбувається, до речі, під дулами ваших танків.

— Тобто все-таки… переворот?

— Будемо дотримуватися офіційної точки зору: зміна влади. А всі зміни, як відомо, відбуваються лише на краще. Та й пора Древляндії вилазити з поліських боліт, і тут старший брат нам здорово допоможе.

На пероні все ще люто гавкали собаки, гупали чобітьми військові, як я загледів через вікно — українські. Чулися різкі, уривчасті команди, пронизливо лунали свистки… Бригадир дістав з кишені маленьку коробочку, клацнув кнопкою.

— Послухай, що з п’ятої ранку раз у раз передають з Іскоростеня — через кожні тридцять хвилин.

З приймача пролунала бравурна музика — така бадьора і радісна. Потім марш, і нарешті подав голос диктор (як мені здалося, переляканий):

— Увага! Увага! Усім радимо слухати! Говорить Іскоростень, столиця Древляндії. Передаємо надзвичайне повідомлення громадського Комітету національного порятунку. Увага! Увага! Слухати обов’язково! Сьогодні вранці о четвертій сорок п’ять у Древляндії почалася нова ера. Президент Древляндії на прохання широких кіл громадськості склав із себе повноваження і спішно вилетів у Київ, де був зустрінутий по-братньому, після чого відбув у Крим, в Мухолатку, на відпочинок. Ініціативна група, яка створила Комітет національного порятунку, взяла всю повноту влади в країні у свої руки. Глава уряду, спікер парламенту також склали свої повноваження. Комітет нацпорятунку підтримав також 3-й бронетанковий корпус Збройних сил України, який у ці дні перебуває в Древляндії з візитом доброї волі. З повітря комітет підтримує 14-та авіадесантна бригада Українських Збройних сил. На прохання народу, Комітет нацпорятунку, який тримає в своїх руках всю повноту влади, терміново звернувся до Президента Великої України з проханням прийняти Древляндію до складу України. В Іскоростені все спокійно, за винятком кількох незначних ексцесів. Група незрілої, націоналістично налаштованої молоді та деякі екстремісти намагалися загородити дорогу братнім танкам, які рухалися до президентського палацу. В цілому ж в столиці зберігається мир і спокій, всюди, незважаючи на ранній час, відбуваються мітинги, на яких трудящі одностайно підтримують прохання комітету про прийняття Древляндії до складу України. Всі впевнені, що старший брат ніколи нас не залишить у біді, він неодмінно простягне руку дружби й братерства. Як передають російські інформагентства, щойно виступив по радіо президент Росії — з приводу подій у Древляндії. Він заявив, що це справа виключно Древляндії та України, як вони вирішать — так і буде. Деревський народ вже зробив свій вибір: разом із Великою Україною на вічні часи! Хай живе Велика Україна, хай живе маленька Древляндія в її складі! Вперед до повної перемоги!

І знову з ефіру загриміла бадьора музика і такі ж марші.

— Ось так, старший брате! Гаплик незалежній Древляндії! — Бригадир цикнув язиком. — Га? Неправду я кажу? Хоча… Об’єктивно кажучи, як самостійна держава Древляндія всі ці роки була нежиттєздатною. Трималася лише завдяки постійній допомозі Києва, ставши таким чином сателітом України. А заодно і її нахлібницею. Києву набридло допомагати, власне, утримувати сусідку з великими амбіціями і малими фінансами, яка тільки Нацбанку України заборгувала ледь чи не трильйон гривень, що їх вона вже не здатна повернути. Давай, старший брате, ще вип’ємо: сьогодні ж Купайла. Може, й справді сьогоднішні події принесуть нам краще життя, га? За Купайла, за його чарівну ніч і заодно за Древляндію, яка в цю чарівну ніч стане двадцять четвертою — чи якою там? — областю України.

Собаки вже гавкали у вагонах.

— Вишукують древлянських сепаратистів та націоналістів, — єхидно гмикнув бригадир, і ми випили. Коньяк, — тільки тепер я розсмакував, — був просто чудовий. — Будуть відправляти їх до Києва — на перевиховання. Раджу й тобі повернутися додому, доки в Іскоростені не вляжеться веремія.

— Ні, тепер я неодмінно мушу бути в Іскоростені. Боюся за Олю, надто щира вона патріотка своєї Древляндії.

— Жаль, що вона в тебе така, — ще вскочить у якусь халепу. Та й новій владі древлянські патріоти зараз ні до чого. А винувата у всьому княгиня Ольга — дідько її підштовхнув колись закохатися в Мала і дати нам незалежність. Були б ми з правіку русько-українською землею, так ні ж… Погралися в незалежність. Княгиня Ольга хоч і сувора була, часом безжалісна, але мудра, та й вона не встояла перед Лелем, який наслав на неї чари кохання до Мала… А закохана жінка, та ще княгиня, може, втративши голову, таке натворити, що потім і за тисячу років не розсьорбаєш.

Очевидно, «добровільна передача всієї повноти влади в Древляндії Комітетові нацпорятунку», як про те стільки передавало радіо, затягувалася, бо наш поїзд на дальніх підступах до Іскоростеня, десь одразу за Малином, що по той бік Ірші, було затримано на невизначений час.

«У зв’язку з ексцесами сепаратистів, що мають місце в даний момент в Іскоростені, — скоромовкою передав невідомий по внутрішньому радіозв’язку поїзда, — радимо пасажирам заради власної безпеки не залишати вагонів. Місцеві націоналісти нині особливо агресивно налаштовані до тих, хто прибуває до Древляндії з Києва».

І знову з усіх вагонних радіоточок полинула оптимістично-бадьора музика та бравурні марші — кінця-краю їм, здавалося, того дня не буде.

За інших обставин я був би задоволений, що історична помилка княгині Ольги бодай і через сотні літ нарешті виправлена і до України повертається її законна територія, що досі за іронії долі звалася незалежною Древляндією, але мене непокоїло інше: як там Оля? Вона аж ніяк не могла стояти осторонь подій, що спалахнули в Іскоростені, і це мене тривожило. Треба було негайно щось робити, будь-що дістатися Іскоростеня, розшукати Олю й забрати її до Києва, поки все вляжеться.

Витягнувшись голубою змією, поїзд «Київ — Іскоростень» завмер, наче причаївся, в сосновому бору. За соснами миготіли автомобілі — там, очевидно, була дорога, якою я й вирішив скористатися. Бігцем повернувся в купе за своїм рюкзачком. Мої древлянські попутники, ще годину тому такі войовничі патріоти,