Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дж. Ваттімо говорить про радикальну «демаскацію демаркації» Ніцше, згідно з якою навіть ідея правди, що зриває «маску», навіть претензія або спроба досягти міцної основи поза ідеологіями й будь-якими формами хибної свідомості, є, власне, все ще «людською, надто людською» старанністю, все ще маскою. А отже, не слід обмежуватися демаскацією, яка успадкувала метафізику заради більш істинної основи. Слід відкинути саму ідею істинної основи. Теорія Ніцше — що метафізика є лише формою волі до влади — глибоко пронизала філософську думку XX століття, час від часу набираючи нових, але завжди споріднених значень. Критика метафізики, якій він присвятив стільки сторінок — це критика метафізики як прояву насильства.
Далі Джанні Ваттімо звертає свою увагу на вчення М. Гайдеґґера і зазначає, що в його роботах — як натяк в «Бутті і часі» і відкрито в пізніших творах -звучить заклик «пригадати» буття та йти за межі метафізики, мотивований досвідом насильства. Дж. Ваттімо вважає далеко невипадковими згадки Гайдеґґера про атомну бомбу і спустошення світу в лекціях і промовах 1950 року й після того, — вони не просто продиктовані добрим наміром приєднатися до тих, кого турбує майбутнє людства в епоху колосальної технології знищення. Вони, на думку Дж. Ваттімо, демонструють головний зміст усього вчення Гайдеґґера — усвідомлення насильства метафізики і необхідності її подолання.
Окремо наголошується на тому, що ні Гайдеґґер, ні Ніцше не роблять спроби протиставлення ще однієї етичної метафізики ненасильства метафізиці насильства, лишаючись тим самим у межах кола, яке прагнуть розірвати. Їхні вчення пропонують докорінно інший шлях, і тут ми підходимо до головної тези Дж. Ваттімо: демаскація — як вихід за межі метафізики та її насильства — можлива лише в разі її секуляризуючого продовження.
До ряду критиків метафізики за її жорстоку сутність Дж. Ваттімо відносить Теодора Адорно та Еммануеля Левінаса, які також досліджують проблему подолання метафізики.
Метафізика провокує жорстокість і розкривається в ній, каже нам Т. Адорно[445]. Саме тому вона виявляється дискредитованою — через свою байдужість до кожного індивідуального життя, до прав випадкового й плинного, яка завжди становила її основний смисл. Метафізика забирає право на безпосереднє життя, віднімає право на чуттєве й мінливе, що здійснюється шляхом визнання універсальних та абстрактних сутностей.
Для демонстрації цієї думки Т. Адорно звертається до історії Освенциму і зазначає, що в певному сенсі, виявляючи нестерпну жорстокість, він просто підкреслив усе це. Печі для кремації в Освенцимі — це образ, який виявляє і підтверджує всеохопну «байдужість до кожного індивідуального життя», це результат певного раціоналістичного світобачення, але також це прообраз адміністративного світу і його майбутнього за нормального розвитку подій. Джанні Ваттімо критикує Адорно за недооцінку значення Освенциму — на його думку, це поворотний пункт в історії насильства й метафізики, а не просто риторичний приклад жорстокості, пов’язаної з умовами людського існування.
Дж. Ваттімо визнає, що Т. Адорно чітко окреслив суть постніцшеанської й постгайдеґґерівської критики метафізики — метафізики як прояву насильства, що відверто було виявлено Освенцимом і жорстокістю тоталітарних суспільств, уготованою і обґрунтованою саме метафізикою як домінуючим способом мислення. Втім, ті самі причини, які надихають Т. Адорно на критику метафізики, також зумовлюють, як це не парадоксально, її відродження — як негативної діалектики, яка визначається як «заперечення заперечення, яке не стає ствердженням», як знання «абсолютне», оскільки правдиве в своїй невирішеній проблематиці.
Визнання чуттєвого й мінливого, а не його придушення, що становить суть метафізики, фактично виступає запорукою щастя — це було б примиренням двох природ людини, духовної й тілесної. Однак це примирення не може бути реалізоване. Воно завжди має лишатися лише обіцянкою, тому що реалізація цього визнання чуттєвого, й примирення духу з матерією, була б його пригніченням: «обіцянка щастя» Адорно, пише Джанні Ваттімо, по суті є видимістю — вона повинна лишатися нездійсненою і нездійсненною. Поняття негативної діалектики Дж. Ваттімо критикує як сумнівне й нестійке і це пов’язано не стільки із запереченням «обіцянки щастя», скільки із самим типом мислення, який провокує і власне є основою для подібного заперечення.
Тому виявляється, що вихід за межі метафізики та її жорстокості є у Адорно, по суті, своєрідним екзорцизмом, спробою перенести далеко в утопічну сферу страшний і бажаний момент доступу до обґрунтування. Джанні Ваттімо робить підсумок: «У своєму бажані нескінченно відкладати примирення — момент, коли діалектика стане стверджувальною, — Адорно, здається, усвідомлює, що насильство метафізики полягає не стільки в механізмі трансцендентності, звернутому до іншого порядку дійсності, що знецінює й принижує безпосередньо дане, скільки в механізмі обґрунтування, в процесі, що прагне досягти того обіцяного «іншого» і утвердитись у своїй розкритій присутності, у своїй енергії»[446], в механізмі звертання до основи.
Наступна постать, до якої звертається Джанні Ваттімо при розгляді проблеми подолання метафізики, це — Еммануель Левінас. Тут мова йде перш за все про радикалізацію етичної необхідності редукції метафізики до етики (утвердження етики як єдиної основи для мислення, що більше не буде насильницьким) та проблематизацію поняттєвої мови метафізики й секуляризації як вирішального кроку, що веде за межі метафізики. Дж. Ваттімо вбачає найплідніший аспект вчення Левінаса саме в тому, що він відсилає нас до роздумів про секуляризацію та її значення для подолання метафізики. Тут ми підходимо все ближче до основної думки статті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Філософія як історія філософії: Підручник», після закриття браузера.