Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

старшинами, котрі легко йшли на контакт із царевими шпигами, давно принесли свої плоди. Тож годі було й дивуватися, що вже через рік після смерті Хмельницького і початку гетьманування Виговського, військо вибухнуло першим бунтом – не без нацьковування з Москви проти гетьмана підняв зброю полтавський полковник Мартин Пушкар. Виговський відреагував цілком закономірно – жодної миті не замислившись про наслідки війни поміж козаками, які зовсім нещодавно пліч-о-пліч били ненависних ляхів, – дав команду збирати військо і виступати до Полтави.

Дивною була та битва, котра розпочалась під Полтавою наприкінці травня 1658 року. Дивним було гетьманське військо, котре мало у своєму складі більше німецьких найманців і татар, аніж реєстрового козацтва. Дивним був склад полків повстанців Пушкаренка: у вимові доброї половини «підлеглих» полтавського полковника однозначно вгадувалась путивльська, смоленська і рязанська говірка. Дивним був і вибір запорожців, котрі, попри недавно висловлену в листі радість з приводу обрання гетьманом колишнього генерального писаря, приєднали свої шаблі до шабель повстанців. Тоді доля виявилась прихильною до Виговського. Хоч і з великими втратами, він зміг довести, хто є справжнім господарем в Україні.

Після першої битви в полі під Полтавою повстанці Пушкаря, зазнавши поразки й похнюпивши голови, відійшли під захист міських мурів. Довгі два тижні точилася облога міста, протягом усього цього часу козаки з обох сторін чухали свої чуби і не розуміли: чому ж вони стоять навпроти своїх побратимів, стискуючи в руках зброю. Тоді вони ще не знали, що в Полтаві проходила всього лише репетиція майбутньої братовбивчої війни, на порозі якої мала дуже скоро стати виведена Богданом Хмельницьким з польської неволі держава. І несли швидкі коні козаків Виговського попід мурами міста, і люто кричали з них верхівці:

– Проти кого мушкети здіймаєте, браття? Проти кого шаблі оголили?

– А що маємо робити? Чи горілку прийшли ви до нас кружляти, чи, може, крівці нашої пустити, за тим і німців та бусурман за собою привели? – відповідали їм з редутів похмурі голоси.

– А може, й крівці пустити, коли з москалями домовились, супроти гетьмана посміли піти!

Були й посланці від Мартина Пушкаря до Виговського. Полковник хоч і не схаменувся, не припинив бунту, все ще маючи надію на царських воєвод (при нагоді й без неї навперейми обіцяли воєводи підтримку й скору допомогу), але все ж робив спроби владнати все миром і уникнути великого кровопролиття. Та що це? Ніби хто підмінив завжди спокійного і дипломатичного Виговського.

– Скажіть його посланцям – кровопролиття не буде, лише якщо голову свого полковника мені на списі принесуть! Лише коли в його мертві очі гляну, тоді облогу зніму! А як ні, нехай не гніваються на мене, не буду розбирати, де московський стрілець, а де земляк, усіх порішу! Хай десятому буде заказано бунтуватися супроти гетьмана свого, радою вільних людей при арматі військовій обраному! – шипів він, стискуючи в руках шаблю, й у такі хвилини здавалося, що він навіть зможе кинутися на парламентерів.

Урешті, першого червня Виговський стомився очікувати на голову Пушкаря і кинув свої полки на приступ, перед цим віддавши розпорядження німецьким полкам зайняти позиції поблизу Соколиного Байраку, а татарам приславши суворий наказ не покидати свого коша. Не хотів розумний і далекоглядний Виговський, щоб в Україні пішли розмови про перемогу іноземних найманців гетьмана над українцями.

Тричі того кривавого дня сходились повстанці Пушкаря і запорожці Барабаша з козаками Виговського, і тричі встеляли поле сотнями своїх трупів. Тричі перемога переходила від одних до других, аж доки не свиснув наказний кошовий отаман Барабаш молодецьким посвистом, і з засідки не вискочила тисяча найкращих запорізьких вершників, з ходу перекидаючи реєстрові батави. Застогнала земля під копитами коней, заволали помираючі, стиснулися від смертельної розпуки сотні материнських сердець по всій Україні – від Галичини до Слобожанщини, від Полісся до запорізьких паланок. Схопився за голову гетьман Виговський і здійняв руки до неба.

– Чому, чому, Господи Всевишній, не можемо ми жити в мирі, чому злими псами кидаємося один на одного?!

Після слів тих надовго замовк гетьман. І лише коли йому доповіли, що реєстровики не мають сили втримати табір і починають панічний відступ, він гаркнув:

– Німців сюди! Татар сюди! Ми повинні взяти Полтаву…

Коли ніч вкрила закривавлене поле і сон зморив потомлених бійців, укріплення міста були цілковито в руках Виговського. Порубаний труп Пушкаря з мовчазної згоди Виговського було віддано його дружині, а добряче потріпані й поріділі загони запорожців відступали в напрямку Дикого Поля. Перший виступ проти себе Виговський утопив у крові.

II

Хропли коні під вершниками, високо в бірюзову небесну блакить здіймався брудно-жовтий стовп пилу, а від тупоту копит, бряжчання кінської збруї і дзвону бойових обладунків на кілька верст від чигиринського тракту перелякані зайці і лиси, перепели і дрохви, гадюки й полози налякано утікали світ за очі, рятуючи свої життя від небезпеки зустрічі зі своїм найзапеклішим ворогом – людиною. На запаморочливій височині, серед прозорої блакиті, здивовано позираючи на степ, що враз ожив тисячами озброєного люду, висів гордовитий орел.

Шляхом на Чигирин просувалося козацьке військо. Попереду, під хоругвами та штандартами, бунчуками та знаменами, їхав на струнконогому арабському огирі гетьман Виговський, оточений генеральною старшиною та полковниками, далі просувалися комонні підрозділи реєстрових полків, за ними довгі вервечки обозів і бага-точисельна гетьманська армата. Замикали валку, котра розтяглася полем на кілька верст, піхотні полки. З Полтави повертався гетьман Виговський, після перемоги над бунтівним Пушкарем. Проте не було в душі гетьмана радості від такої перемоги. Мовчали полкові музики й кобзарі, мовчав гетьманський почет, похмурим був і сам гетьман. Не було чого веселитися Івану Виговському. Так, гніздо бунту, котрим на час стала Полтава, зруйновано, і там тепер стоїть вірний гетьману гарнізон. Великі зміни відбудуться й у реєстрі Полтавського полку, як, втім, і серед решти полків. Він викоренить сам дух бунту з цих нещирих, заздрісних людей, на котрих так несподівано перетворилась козацька реєстрова старшина. Хіба його тестеві, Богдану, було так важко? Хіба так, як до нього, цілком і повністю відданого справі покійного гетьмана, ставилися буйні голови до Хмеля? О ні, йому було значно легше! Так, полював, полював на нього рудий Чаплинський, але на Низу його прийняли, обігріли і обласкали. А що ж йому, Івану Виговському, яку йому ласку зробили запорожці? Тільки те, що вирубали майже до ноги дві сотні Чигиринського полку і мало не дійшли в несамовитій люті своїй до шеренг гетьманської сторожі. Важко було Хмельницькому, звідусіль повзла пошесть в Україну, відбивати мусів, ночі не спав,